Роман ЗЦВ. Розділи 842-843
Розділ 842. Курячо-качиний лицар | Розділ 843. Кодекс поведінки лояльного чиновника
Розділ 842. Курячо-качиний лицар
Пріус Діса останнім часом жив дуже комфортним життям.
Часи його служби родині Мілу здавалися сном, який ставав все туманнішим. Навички і вишкіл лицаря були давно забуті, а живіт Пріуса Діси роздувався. Він купив собі новий гардероб, обравши вільні лляні штани і шовкові туніки, які забезпечували більшу свободу рухів і зберігали «благородний» вигляд – хоча йому добре відомо, що на територіях Його Величності не залишилося справжніх дворян.
Звичайно, життя лицаря зовсім не було мрією – достатнім доказом цього були блискучі обладунки у вітальні. Дивно, але коли він ще служив родині Мілу, то терпіти їх не міг і навіть хотів продати за пару дрібних монет ковалю, проте, присягнувши на вірність Його Величності, Пріус Діса почав вважати обладунки набагато приємнішими для ока. Одним із найбільших задоволень вдома для нього було тримати на руках малюка і розповідати про свої «героїчні» битви, дивлячись на них.
Однак у цих історіях Пріус ніколи не згадував герцога Раяна, говорячи так, ніби завжди був бездоганним вірним підданим Роланда Вімблдона.
Після приєднання до ратуші його справи стрімко злетіли до неба. Скориставшись приголомшливим зростанням населення Беззимного міста, Пріус неодноразово розширив свою птахоферму на півночі міста, перетворивши її на величезну птахофабрику. Він навіть вважав, що його птахофабрика не менш вражаюча, ніж ті фабрики з виробництва машин, і щойно Його Величність вимовив це слово, Пріус негайно ж повісив вивіску над воротами.
Тепер фабрики у Беззимному місті росли, як гриби. Тож це було модне слово у ратуші, він, звісно, не міг дозволити собі залишитися позаду.
Зрештою на фермі працювало понад сто людей, а загальна кількість курей і качок становила майже десять тисяч. Щоденна потреба у кормі і дощових черв’яках вимірювалася кількома величезними кошиками – масштаб, який раніше було неможливо уявити. Що ж до того, що його називали «Курячо-качиним лицарем», то він не тільки не заперечував, а навіть насолоджувався цим.
Тепер, коли справи йшли гладко, у Пріуса з’явилося більше вільного часу – перші учні навчилися відрізняти самців від самок, зрозуміли як годувати птахів, як відбирати курчат тощо, а також могли навчати нових робітників, тож йому не потрібно було займатися цим самому. Пташину ж чуму, найбільший страх у птахівництві, могла легко розвіяти відьма на ім’я Лілі, тож фабрику можна було розширювати стільки, скільки потрібно. Все, що він мав зробити, це займатися плануванням і збирати дані, щоб подати їх міністру сільського господарства.
Насправді більшість лицарів, яких захопили разом з ним, за винятком кількох затятих вояків, справлялися досить добре. Наприклад, його начальник, Сенії Далі, колишній лицар родини Прудкого Вовка, тепер був міністром і, можливо, став найуспішнішим з них.
Вранішнє Світло отримав підвищення до вчителя середнього рівня і заробляв приблизно стільки ж, скільки і Пріус. Однак під час невимушеної розмови Фейрін Сіерте мимохідь згадав, що має інші плани і не збирається залишатися вчителем вічно. Було важко сказати, чим далі займатиметься колишній висхідний лицар, але навряд чи це виявиться щось погане.
Були також Харон, Валса, Казан й інші… деякі продовжували бути вчителями, а деякі відкривали крамниці. У вільний час Пріус зустрічався зі старими знайомими, щоб поговорити про буденні справи, роботу і плани на майбутнє. Однак не всі беззастережно корилися Його Величності. Наприклад, Харон був украй незадоволений правилом, за яким полоненим лицарям заборонялося служити в армії, під час зустрічей він завжди виглядав пригніченим і похмурим. Пріус же з цим не погоджувався: вони всі знали страхітливу силу вогнепальної зброї. Якби це залежало від нього, він би також не хотів давати подібну зброю в руки лицарям, яких переміг колись.
Що ж до нього самого, то Пріус був зосереджений на щорічній церемонії нагородження – враховуючи увагу Його Величності до сільського господарства, він відчував, що рано чи пізно стоятиме на високій платформі серед площі, і на ньому будуть зосереджені заздрісні та захоплені погляди натовпу. Колишній лицар не тільки особисто отримає медаль з рук Його Величності, але ще і буде нагорода у сто злотих драконів – це набагато перспективніше, ніж вступ до армії.
Наспівуючи під ніс, він прибув до ратуші. Якраз коли Пріус збирався привітатися з Сенії Далі, перш ніж вирушити на птахофабрику, міністр зупинив його.
– А, ти вчасно. Його Величність хоче тебе бачити.
Кроки Пріуса сповільнилися:
– У чому справа?
– Охоронець не сказав. Повідомив лише, що тобі слід якнайшвидше піти до замку.
– Зрозумів, – сказав Пріус, вдаючи байдужість, але серце у грудях забилося швидше. Зустріч щодо сільськогосподарської кампанії недавно завершилася, можливо, король планував використати його як взірець для наслідування і нагородити?
Сповнений очікувань, Пріус увійшов до замку. У супроводі охоронці він піднявся до кабінету на третьому поверсі.
– Заходь, – після його представлення з-за дверей пролунав знайомий голос. – Я вже давно чекаю на тебе.
– Пріус Діса, чиновник міністерства сільського господарства, вітає вас, – сказав він, опустившись на одне коліно, як лицар, і притиснув стиснутий кулак до грудей. Однак дещо опуклий живіт робив цей жест менш вишуканим, ніж раніше. Він мало не упав, коли став на коліно.
– Піднімися, – усміхнувся йому король, сидячи за довгим столом. – Останнім часом ти чудово попрацював. Навіть Баров високо оцінив це, подібне трапляється нечасто. Тому я маю для тебе нове завдання.
– Я до ваших послуг, – шанобливо сказав Пріус, звівшись на ноги.
– Слухай уважно… ця справа абсолютно таємна, навіть у ратуші мало хто про неї знає, – обличчя Його Величності стало серйозним. – Ба більше, вона має велике значення і стосується майбутнього розвитку Беззимного міста. Як тільки ти погодишся, ти не зможеш нікому розповідати про те, що бачиш чи чуєш, поки я не дам дозвіл. Я обрав тебе, бо ти найбільше підходиш, оскільки раніше ніхто подібного не робив, проте ти не є незамінним. Якщо добре впораєшся, то компенсація буде щедрою. А тепер я хочу почути твою відповідь.
Пріус був приголомшений. Він не очікував, що Його Величність скаже таке. Це не тільки не було пов’язано з нагородою і почестями, але й, здавалося, могло втягнути колишнього лицаря в дуже складну справу.
О, про почесті і щедрі винагороди можна забути… подібне для нього могло обернутися лише клопотами. Ба більше, це було пов’язано з таємницями королівства, тож справа ставала відверто небезпечною. Він інстинктивно хотів відмовитися, але слова застряли у горлі – хвилинку, що за людина перед ним? Це володар Беззимного міста, король Сірого Замку!
Якщо король хотів, щоб чиновник щось зробили, чи потрібно йому було радитися з цією людиною? Якщо чиновник не плекав бунтівних намірів і не шукав можливостей сховатися на власних територіях, у нього не було іншого вибору, крім як прийняти наказ або зіткнутися з гнівом Його Величності. Король не віддав прямого наказу, щоб пом’якшити удар для Пріуса, але чи справді він міг відмовитися?
Колишній лицар важко ковтнув. Хоча Його Величність Роланд сильно відрізнявся від інших володарів, і кожне його слова здавалося щирим, але що сам Пріус сказав зовсім недавно? «Я до ваших послуг»!
Він щойно впевнено заявив, що готовий зробити все, що йому скажуть, а тепер скаже, що не зможе цього зробити? Якби Пріус був на місці короля, то, навіть не відреагувавши відразу, запам’ятав би цю образу. В такому випадку він міг не тільки забути про будь-яке просування по службі, йому б навіть не світила доля звичайного чиновника, а про церемонію нагородження та щедру винагороду і мови бути не могло.
Пріус захотів дати собі ляпаса.
Після певних вагань він нарешті зібрався з духом і сказав:
– Ваш підданий готовий взятися за це важливе завдання.
Він не міг втрати цю посаду. Пріус втратив лицарство і землю. Якби він ще втратив і позицію чиновника та більше не керував птахофабрикою, у нього справді нічого не залишилося б.
Єдиною втіхою в цей момент були слова короля: «Ти найбільше підходиш, оскільки раніше ніхто подібного не робив...» Принаймні це було підтвердженням його здібностей, чи не так?
– Чудово, – усміхнувся Роланд. Він нахилив голову, прошепотів щось порожньому місцю поруч з собою, а потім подивився на колишнього лицаря: – А тепер ти маєш піти зі мною декуди.
– Куди? – інстинктивно запитав Пріус, в його голосі лунала нотка тривоги.
– Третє Прикордонне Місто. – Король підняв брову: – Чув про таке?
Розділ 843. Кодекс поведінки лояльного чиновника
Пріус ніколи не чув цієї назви. Прикордонне Місто було всього лише поселенням, заснованим для обслуговування шахти і не мало нічого спільного з «містом», що вже говорити про слово «третє». До прибуття Його Величності у західний регіон лише фортеця Довга Пісня була достойна того, щоб вважатися містом.
Однак коли група увійшла до печери біля підніжжя гори Північний Схил, він нарешті зрозумів, про що говорив король.
Йому було цікаво, чому міністерство будівництва звело у Беззимному місті споруду, схожу на фортецю. Розташування цього стратегічно-важливого місця, яке охороняла перша армія, було надзвичайно дивним. Захищене горою Північний Схил, воно розташувалося на значній відстані від східної і західної меж. Це місце не нагадувало фортецю, яка мала захищати від зовнішніх ворогів, і, звісно, не здавалося придатним для охорони замку Його Величності.
Він також запитав деяких колег у ратуші, але відповідь була однаковою: вони не знали. Дехто навіть казав, що будівельна бригада цієї зони перебувала під прямим керівництвом міністра Карла, тому ніхто інший не мав права розпитувати про це. На цьому етапі Пріус припинив ставити запитання. Це була просто цікавість, він не хотів створювати собі проблем.
Але раптом одного дня йому випала можливість особисто ступити в цю стратегічно-важливу військову зону.
Коли Пріус побачив рукотворний підземний тунель і величезне скупчення печер, він був настільки приголомшений, що заледве вірив власним очам.
Як це вдалося зробити?
Рік тому на цьому місці абсолютно нічого не було. Тепер же здавалося, ніби всю гору пробили наскрізь. Такий величезний підземний простір легко було прийняти за місто, але… чи могли це зробити люди?
Він крадькома глянув на короля, його благоговіння посилювалося.
Герцог Раян справді обрав не того противника.
Хоча Лев домінував у західному регіоні понад десять років, перетворивши безплідні прикордонні землі на непроникну фортецю, а його сила і методи були бездоганним, але… він все одно був лише людиною.
Однак те, що найбільше вразило колишнього лицаря роду Мілу, ще чекало попереду.
Коли вони на спеціальній вагонетці приїхали до просторого залу, до них підійшли двоє чоловіків в обладунках – такі воїни стали рідкісним видовищем після того, як перша армія почала використовувати вогнепальну зброю.
Один із них оглянув Пріуса з голови до ніг, перш ніж повернутися до Його Величності і запитати:
– Це справді гарна ідея?
– Мої піддані рано чи пізно дізнаються. Замість того щоб приховувати це, краще дозволити їм поступово прийняти ситуацію, – відповів Роланд. – Почнемо з чиновників ратуші.
– Добре тоді… – безпорадно зітхнув чоловік, махаючи в бік купола. Потім зверху опустилася темна постать, і безшумно приземлилася перед ними.
Серце Пріуса закалатало, він мало не закричав!
Боже мій, що це таке?
Дивлячись на жахливого монстра-пухлину, вкритого мацаками, Пріус відчув, як по спині пробіг мороз. Навіть демони з глибин пекла навряд чи виглядали так страшно! Лицар спробував відступити, але зрозумів, що ноги перестали слухатися. Єдине, що утримало його від падіння на землю, це спокій, який випромінював Його Величність.
Потім він «почув» голос.
Однак ніжний жіночий голос полився не до його вух, а прямо до мозку.
– Вітаю, Ваша Величносте.
– Привіт, Пашо, – усміхнувся Роланд. – Як комахи?
– Їхня кількість значно зросла. Поки грибів достатньо, вони, здається, можуть їсти і їсти.
– Здається, їх досить легко утримувати.
– Насправді ви можете повністю довірити цю справу нам.
– Коли почнеться велика війна, вам бракуватиме людських ресурсів. Крім того, я планую вирощувати багато, а не тисячу чи дві комах. Буде краще, якщо мої піддані звикнуть до цього якомога раніше.
Пріус з недовірою дивився, як Його Величність балакав з монстром і усміхався, ніби розмовляв зі звичайною людиною. Поведінка ж самої істоти була досить шанобливою і зовсім не нагадувала агресивних дій демона – якби всі почвари у книгах розмовляли так, вони б зовсім не здавалися жахливими.
Він зробив кілька глибоких вдихів, і нарешті заспокоїв серце, що шалено калатало.
Але що король планував доручити йому вирощувати? Комах?
І… чи була це та велика таємниця, про яку Його Величність згадував раніше? Біля підніжжя гори Північного Схилу була схована жахлива нелюдська істота?
Король, ніби прочитав його думки, поплескав Пріуса по плечу і сказав:
– Це… пані Паша, вона колись була відомою володаркою. Хоча через прокляття демонів вона стала такою, але її серце все ще людське. Тобі не потрібно боятися.
– Во-володаркою? – Пріус запнувся, але опанував себе.
– Саме так, – Його Величність зітхнув, – ходімо прогуляємося, я розповів тобі подробиці.
Потім Пріус почув неймовірну історію. Існував не один монстр, подібний до Паші. Чотириста років тому вони жили у Пустці, навіть будували власні міста-держави, але зрештою не змогли вистояти проти спільного нападу демонічних звірів і демонів. Більшість загинули у Диких Землях, і лише жменька змогла втекти до західного регіону. Прокляття перетворило їх на монстрів, безсмертних істот, змушених жити у вічних муках. Тепер Роланд Вімблдон прийняв вцілілих, вони стали союзниками в боротьбі проти демонів і підданими Сірого Замку.
– То ось… воно що, – пробурмотів Пріус.
– Але, як ти бачив, їхній зовнішній вигляд негайно справляє неприємне перше враження, тому поки що ця справа має залишатися великою таємницею, про яку знають мало людей. – Роланд зробив коротку паузу, його погляд став гострим: – Якщо про це стане відомо, ти маєш усвідомлювати, якими будуть наслідки.
– Я обов’язково триматиму язика за зубами, Ваша Величносте! – поспішно запевнив Пріус.
Хоча ця дивна історія здавалася ще менш правдоподібною, ніж моторошні оповіді старих жінок, в цей момент він не надто думав над тим, скільки в ній було правди, а скільки брехні. Слова, проголошені королем, були абсолютною істиною – таким був основний принцип лояльного чиновника.
– Радий, що ти розумієш, – кивнув Його Величність.
Монстр-пухлина… ні, це була стародавня володарка, пані Паші, повела їх довгим проходом, а потім повернулася і сказала:
– Ми на місці.
Перед колишнім лицарем лежала ще одна величезна печера – і безплідне підземелля раптом наповнилося життям. Якщо не говорити про раніше небачені рослини і краєвиди печери, одного лише вигляду величезних комах, що повзали по грибах, було достатньо, щоб полонити його увагу.
Можливо, це сталося завдяки надзвичайному збудженню від усього нового, але Пріус виявив, що його страх зменшився.
– Це… те, що ви хочете, щоб я виростив?
Його Величність, який, здавалося, спостерігав за колишнім лицарем, нарешті задоволено кивнув.
– Саме так. Їх називають гумовими комахами. Вони виділяють матеріал, який можна широко використовувати у промисловості. Це не менш цінно, ніж птиця і яйця. Експедиція виявила цей вид у глибинах Снігової Гори і привезла сюди. На жаль, вони можуть жити лише під землею, тому поки що про них дбають вцілілі, які живуть у Третьому Прикордонному Місті. – Потім король змінив тему: – Я чув, що ти вирощуєш багато дощових черв’яків, спеціально, щоб годувати курей і качок, це так?
– Е-е… так, – Пріус на мить замислився, намагаючись зрозуміти хід думок Його Величності. – Це допомагає зробити раціон більш насиченим, а птиця росте набагато швидше.
– Вирощування цих комах нічим не відрізняється від дощових черв’яків – я говорю не про метод, а про суть. – Роланд зіштовхнув ногою гумову комаху, що повзала по грибу. Тільки після удару об землю та відреагувала і потягнула своє велике черево в зарослі трави. – Вони не агресивні. Їхня улюблена їжа – ці гриби. Хоча вони дуже великі, але неймовірно полохливі. Тобі не потрібно боятися, що комахи тебе вкусять. Єдине, що ти маєш зробити, це регулярно збирати слиз з їхніх черевець.
– Слиз…?
– Ти колись бачив корову? Корова не головна, важливим є те, що вона дає.
– Ви маєте на увазі, вичавлювати слиз?
– Якщо ти зможеш знайти спосіб для цього, це було б ідеально. – Роланд ледь помітно посміхнуся: – Але, як я вже казав, комахи не головне. Якщо буде швидше вбити їх і зібрати слиз, то доведеться робити це. Вони розмножуються набагато швидше, ніж кури, качки чи корови.
З якоїсь причини Пріус раптом здригнувся. У нього виникло неясне відчуття, що Його Величності не подобалися ці дуже важливі для промисловості комахи.
Це відчуття було швидкоплинним, співрозмовник швидко повернувся до звичайного тону.
– У цьому нотатнику записані деякі звички гумових комах, – сказав Його Величність, передаючи невелику книжечку, загорнуту у тверду шкіру. – Можеш вивчити це і подивитися, чи є спосіб пришвидшити їхнє зростання, щоб легше було збирати слиз. Сподіваюся побачити результати цього місяця.
– Слухаюсь, Ваша Величносте. – Пріус важко ковтнув, взявши книжечку. – Але якщо я буду один…
– Перша армія, розміщена тут, допоможе тобі, – усміхнувся Роланд. – Працюй наполегливо, і тоді у тебе буде місце на цьогорічній церемонії нагородження.
Коментарі
Дописати коментар