Роман РБ. Том 10. Розділ 10
Розділ 10. Зрив
Розділ 10. Зрив
Цей випадок стався через місяць після отримання листа. Того дня я допомагав Нанахоші з експериментами, але цей трохи відрізнявся від звичайних.
– Якщо воно спрацює належним чином, я можу перейти до наступного етапу, – сказала вона, показуючи мені магічне коло, набагато більше за будь-яке, що я бачив раніше.
Попри те, що воно величезне, розмір виявився трохи меншим ніж один метр квадратний. На рідкісному для цього світу великому шматку паперу був виведений складний візерунок. Це – шедевр, на створення якого знадобилося більше ніж місяць часу. Для Нанахоші це була кульмінація двох років роботи.
– Просто для уточнення, чи можу я запитати, що робить це магічне коло?
– …Воно викликає предмети з іншого світу.
– І це не спричинить ще однієї магічної катастрофи з телепортацією, так?
Випадок з переміщенням стався тому, що Нанахоші викликали сюди. Це означало, що подібне ймовірно могло статися навіть тоді, коли викликали щось маленьке. Принаймні так я думав, але Нанахоші похитала головою.
– Це безпечно. В теорії.
– І чи можу я запитати, що це за теорія?
– На основі наших експериментів до цього часу можна сказати, що більший і складніший об’єкт ти намагаєшся викликати, то більше магічної сили потрібно. Тобто, це означає, що закон збереження енергії застосовується до магії цього світу. Цього разу ми будемо викликати щось просте і мале. Якщо припустити, що енергія, яку використали для мого виклику, знищила цілий регіон, то це коло теоретично зможе телепортувати людину в радіусі метра навколо себе. Чесно кажучи, я не думаю, що це можливо, але про всяк випадок вписала заходи безпеки в магічне коло для контролю кількості магічної сили, яке йому може знадобитися.
…Зрозуміло. Зрозуміло, що мені нічого не зрозуміло.
– Збереження енергії… нагадай, що це?
І чим воно відрізнялося від закону збереження маси?
– …Я не настільки добре обізнана, щоб пояснити це людям, які не розуміють, але це, по суті, означає, що за більшість дивних речей у цьому світі відповідає магія. Наприклад, те магічне заклинання, яке ти постійно використовуєш – Кам’яна Куля, так? Здається, ніби завдяки йому ти раптово створюєш камінь у повітрі, але насправді ти перетворюєш магічну силу на камінь.
Закон збереження енергії, еге? То ось воно що. Що більше сили влито в заклинання, то вища температура полум’я і міцніші заклинання магії землі.
– Також…
Далі Нанахоші пояснювала мені принцип дії магічного кола, але, чесно кажучи, це було складно і я нічого не зрозумів. Вона сказала, що використовується такий-то закон, тому розмір й ефект магічного кола будуть такими і такими, а також додала, що застосовується ще якийсь там закон – і так далі і тому подібне.
Чесно кажучи, навіть якби в її теорії була якась дірка, я б цього не помітив. Все, що я знав, так це те, що Нанахоші виглядала впевненою, а раз так, то шанси на усіх були вищими. Ну, навіть якби сталося найгірше і мене кудись перемістило, я був упевнений, що якось знайду дорогу назад.
– Якщо щось піде не так і мене телепортує, будь ласка, зв’яжися з моєю родиною.
– Кажу тобі, цього не станеться.
Після обміну фразами я став перед магічним колом.
– Що ж, тоді почнемо.
– Будь ласка.
Було це прохання адресоване мені? Чи, можливо, воно було звернуто до Бога?
Я почав вливати магію у коло. Поклавши руку на папір, я активував його – коло почало випромінювати слабке світло. Я відчув, як магічну силу висмоктувало з моєї руки.
Але це було дивно. Щось було не так. Здавалося, існувала перешкода на шляху, яким рухалося світло. Ніби якась частина не світилася…
Пшшш!
Пролунав тихий звук, і раптом магічна сила перестала текти. Світло, яке випромінювало коло, згасло.
– … – І все закінчилося. Магічне коло більше не реагувало. Поглянувши уважніше, я побачив розрив на частині паперу. Можливо, сталося коротке замикання і спрацював запобіжник?
У будь-якому разі, це був… провал.
– Отже?
– Це провал, – тихо сказала Нанахоші. Вона з глухим стуком упала на стілець, сперлася ліктем на стіл і важко зітхнула: – Хаах…
Нанахоші пильно вдивлялася у папір на підлозі. Чорнило зникло, залишився лише ескіз кола під ним і розрив, спричинений експериментом. Її погляд був порожнім, вона залишалася нерухомою. Через деякий час Нанахоші перевела погляд на мене.
– Дякую за допомогу. Можеш іти додому.
Кульмінація майже дворічної роботи вивітрилася за кілька секунд, не принісши жодних результатів. Але невдачі були неминучими в експериментах.
– Ну, таке трапляється, – спробував я.
– … – Нанахоші не відповіла.
…Чи була це моя вина? Ні, я всього лише вливав магічну силу і більше нічого не торкався. Кожен, хто мав магію, міг виконувати це завдання. Тож навіть якщо експеримент провалився через мене, то це була вина Нанахоші, яка недостатньо добре мене проінструктувала.
Вона мовчала.
У будь-якому разі, я припускав, що на сьогодні все.
– Що ж, тоді я піду.
Я встав, але перед тим, як вийти з лабораторії, я ще раз подивився на Нанахоші. Вона все ще залишалася у тій самій позі, що і раніше, не змінивши положення навіть на міліметр.
Я вийшов з лабораторії, пройшов через захаращену кімнату, схожу на комору, опинився у коридорі, зробив кілька кроків і зупинився.
Нанахоші була неймовірно напруженою протягом останніх кількох місяців. Ця невдача, судячи з усього, сильно вплинула на неї. Те, як вона звалилася на стілець, її поведінка… Можливо, у неї не було жодних думок про інший експеримент чи про невдачу? Можливо, вона повністю здалася.
Ні, попри вигляд, Нанахожі була досить сильною. Звичайно, вона мала мужність прийняти невдачу такою, якою та була, і не зациклюватися на цьому.
І щойно я про це подумав…
– Аааааааааа!
Раптом я почув крик, що долинув з лабораторії. Далі щось ніби розбилося. І звук удару. Я різко розвернувся і кинувся в лабораторію.
– А-а-а-а-а!
Там була Нанахоші з розпатланим волоссям, напівбожевільна від люті. Вона вирвала сторінки з книги, в якій писала, і розкидала їх по підлозі. Засліплена емоціями, Нанахоші перекинула кілька полиць, розсипавши вміст банок. Вона зірвала маску і кинула на підлогу. Вчепившись нігтями в обличчя, Нанахоші стукнулася об стіну, після чого почала бити кулаком по стіні, а потім звалилася на підлогу. Схопивши жмені піску, який висипався з банок, вона кинула його на землю, а потім підскочила на ноги і почала рвати на собі волосся.
Я кинувся до неї, схопив і завів її руки за спину.
– Хей, заспокойся!
– Я не можу повернутися додому, не можу повернутися додому, не можу повернутися додому… – З порожніми очима Нанахоші бурмотіла собі під ніс. Її м’язи напружилися, набираючи сили, ніби вона готувалася знову зірватися в будь-який момент. – Я не можу повернутися додому, не можу повернутися, не можу повернутисяаааааааааа!
Нанахоші почала пручатися. Вона щосили намагалася вирватися з моєї хватки. Але зрештою її сила була рівною старшокласниці, та ще і самітниці. Вона була слабкою. І ніяк не могла вирватися. Зрештою її м’язи розслабилися. Коли я випустив Нанахоші, вона слабко опустилася на підлогу.
– Агов, ти як?
Побачивши її обличчя, я чітко зрозумів, що з нею щось дуже не так. Її обличчя було білим, як простирадло, погляд – порожній, а під очима залягли темні кола. Губи втратили колір, висохли і потріскалися. Це обличчя людини у дуже важкому психологічному стані. Вона навіть могла нашкодити собі.
Я не міг залишити її саму. Що ж робити? Єдина людина, яка могла допомогти мені в такий час, це… Сільфі. Точно! Сільфі. Вона могла б щось з цим зробити. На щастя, сьогодні в неї не було нічної зміни. Гаразд, тоді я заберу Нанахоші сьогодні до нас. Вирішено.
Однак перед цим мені слід, мабуть, знайти місце, де вона могла б заспокоїтися.
– Як почуваєшся?
– …
– Ти забагато працювала. Сьогодні візьмемо вихідний, добре?
– … – Нанахоші не відповіла.
Я обійняв її за плечі і практично примусив встати на ноги. Потім витягнув з лабораторії. Слід замкнути двері… Ні, про це можна було подбати пізніше. За один нічого не станеться. Мабуть.
Я повів Нанахоші до аудиторій п’ятого курсу, де мала бути Сільфі. Чи слід мені попросити когось покликати її? Можливо, мені потрібно зробити це самому?
Нанахоші спиралася на моє плече, коли ми йшли, і це привертало увагу оточуючих. Мабуть, це була група студентів, які переходили з однієї аудиторії в іншу. Це дратувало. Ми впадали в око. Крім того, Нанахоші зараз була без маски. Мабуть, краще було б не привертати уваги. Але як це зробити?
– Майстре!
Я озирнувся на голос позаду і побачив Занобу.
– Майстре… що сталося?!
– Занобо, Нанахоші в біді. Допоможи мені!
– …Вона хвора?!
– Щось типу того, – відповів я.
– У такому разі, спочатку слід відвести її до лазарету.
О, так, спочатку слід зробити це. Тоді нам потрібно до лазарету.
– Майстре, я понесу її, – запропонував Заноба.
– Будь обережним.
– Звісно. Прошу, пані Сайлент.
Заноба підняв Нанахоші на руки як принцесу. Його руки тримали міцно і стабільно. Нанахоші взагалі не чинила опору. Вона виглядала виснаженою, а обличчя – пустим і позбавленим сили.
– З дороги! – крикнув Заноба, кинувшись у натовп. Люди розступилися перед ним, як море. Я пішов слідом.
Коли ми прийшли до лазарету, то поклали Нанахоші на одне з ліжок. Її обличчя було порожнім. Який жахливий вираз. Здавалося, що над нею нависала тінь смерті. Ми повідомили черговому цілителю, що з нею нічого серйозного. Зрештою психологічні проблеми неможливо вилікувати за допомогою магії зцілення.
Щойно мій погляд ковзнув униз, Джулі схопила мене за край сорочки.
– Великий майстре, ваше обличчя… виглядає жахливо.
Я інстинктивно торкнувся до обличчя. Який у мене зараз був вираз? О, ні. Здавалося, я сам був досить приголомшений. Мені потрібно трохи заспокоїтися.
– А, це тому, що я некрасивий.
Я погладив Джулі по голові. Тільки подумати, що я змусив хвилюватися цю маленьку дівчинку.
– Ось, майстре.
Збоку мені раптом простягнули чашку води. Заноба тримав її.
– Дякую, – я вдячно прийняв чашку й одним махом випив усе.
Очевидно, він налив воду з глечика, який завжди стоїть у лазареті. Язик був сухим, ніби папір. До цього моменту я навіть не усвідомлював, що в мене аж настільки пересохло в роті.
– Хуу… – Я сів і перевів подих.
Заноба став поруч і тихо запитав:
– Майстре, що сталося? Я ніколи не бачив вас таким стривоженим.
– А, це… – я пояснив, що сталося в лабораторії.
Експеримент провалився – і Нанахоші оскаженіла. Вона виглядала так, ніби могла вбити себе, якщо залишиться сама, тому я вирішив допомогти їй. Почувши все це, Заноба дивився на Нанахоші зі складним виразом обличчя.
– Отже, вона проводить дослідження не тому, що їй це подобається.
– …Саме так.
Не те щоб вона займалася цим з неохоти, але і захопленою її не можна було назвати. Нанахоші робила це тому, що мусила. Вона не могла повернутися додому, якщо не займатиметься цим. Але коли щось не виходить, то не було нічого дивного в подібному результаті. Минуло шість років з моменту магічного лиха, а те, що вона вважала важливим кроком уперед, зазнало невдачі. А потім Нанахоші озирнулася назад і зрозуміла, що минуло вже шість років. Шість років – і прогресу все ще не було…
Я зітхнув і відкинувся на спинку стільця. Заноба більше нічого не говорив. Ми могли лише бути поруч, поки Нанахоші порожнім поглядом дивилася у стелю.
***
Через деякий час Нанахоші заплющила очі і заснула. Приблизно в той самий час з’явилася Сільфі. Аріель не було з нею.
– Люди казали, що ви з Занобою віднесли студентку до лазарету, я прийшла перевірити, – сказала вона.
Мабуть, пішли чутки. Що я вирубив студентку і відніс до лазарету, де, ймовірно, робив з нею щось жахливе?
За кого вони мене мали? Чому люди мені не довіряли? Це тому, що я «бос»? Ну, я не зробив чогось, щоб заслужити їхню довіру.
Хай там як, я розповів Сільфі, що сталося в лабораторії. Про невдалий експеримент, подальшу істерику Нанахоші і як ми опинилися у нинішній ситуації.
– Не можу повірити, що таке сталося… – Сільфі дивилася на Нанахоші з серйозним виразом обличчя.
– Небезпечно залишати її саму, тому я думаю, що їй слід відпочити в нашому будинку сьогодні.
– Чи не буде їй краще відпочити тут, у лазареті?
– Думаю, для неї буде краще побачити знайоме обличчя після пробудження.
У будь-якому разі, я не міг залишити її саму. Інакше вона могла зробити крок до межі. Нанахоші була молодою, і не мала стійкості до подібних речей. Можливо, вона вже мала подібні спалахи раніше. Але цього разу розмах вийшов набагато більшим. Коли людина доведена до межі, то може піти на екстремальні речі. Наприклад, здійснити самогубство.
– Я не знаю, скільки часу їй знадобиться, щоб заспокоїтися. Але хочу, щоб вона на деякий час залишилася в нашому будинку, так я зможу подбати про неї.
– Гм, я можу залишити це на тебе?
– Якщо це про її харчування, я можу це зробити.
Ми просто триматимемо Нанахоші ізольованою, поки вона не заспокоїться. Можливо, було б добре дозволити їй трохи втекти від реальності. Іноді виникала потреба в тому, щоб закрити очі на болісні речі. Такий собі стратегічний відступ.
– Це не зрада чи щось таке.
– Я знаю. Чи є щось, за що ти відчуваєш вину?
– Ні.
У мене не було причин відчувати вину. Проте я планував привести до нашого дому іншу жінку. Ба більше, виснажену і беззахисну. Навіть попри це, у Сільфі, здавалося, не виникло підозр. Це те, що називають довірою?
– Залишу це тобі, Руді. Сьогодні одразу попрямуєш додому?
– Так. Я не зможу піти з тобою на закупи, впораєшся сама?
– Залиш це мені.
Я кивнув на заспокійливу відповідь Сільфі. Як і очікувалося від неї.
Ми вийшли з університету і поквапилися до будинку. Забона зголосився нести Нанахоші. Цього разу він ніс її на спині, а не як принцесу. Хоча він і принц, але цей варіант пасував йому більше.
– Вибач за клопоти, Занобо.
– Ні, це єдине, чим я можу вам допомогти.
Заноба без зусиль ніс на спині знесилену Нанахоші. Джулі йшла за ними. Якби Занобі видали водолазний костюм з буром, люди б почали називати його містером Бабблзом.
Просто для перевірки я спробував підняти Джулі.
– Ой! Великий майстре, що ви робите?
– Нічого.
Заноба лише глянув на мене. Я продовжував іти з Джулі на руках. Її тіло було напрочуд пухким. Лише рік тому вона була самими кістками і шкірою, але тепер харчувалася як слід. Їй трохи бракувало м’язів, але не потрібно очікувати чогось такого крутого від семирічної дитини.
– Джулі, Заноба добре до тебе ставиться?
– Так, майстер годує мене багато їжі.
– Радий чути. Правильно говорити «Так, майстер вдосталь мене годує».
– Майстер вдосталь мене годує.
– Так, це воно.
Коли була піднята ця тема, я задумався, чи нормально їла Нанахоші. Вона відчувалася легкою, коли я її ніс. Звісно, не прямо пір’їна, але все ж досить легка. Можливо, вона нехтувала харчуванням. Їжа – це заспокійливе. Їсти улюблені страви або розділяти трапези з кимось – подібне робило людей трохи щасливішими. Нанахоші навряд чи часто це робила.
– Фуух… – я зітхнув.
Що за життя вела Нанахоші? Вона замкнулася в собі, нормально не їла, майже ні з ким не розмовляла і проводила дні за малюванням магічних кіл.
– Це не ваша вина, майстре. Не засмучуйтеся надто сильно.
– Так, я знаю.
Очевидно, Заноба сприйняв моє зітхання по-іншому. Він подивився на мене з серйозним обличчям. Здавалося, Заноба більше хвилювався за мене, ніж за Нанахоші. Ну, вони майже не спілкувалися, тому я не був цим здивований.
Ми йшли мовчки. У тиші я чув серцебиття Джулі. Оскільки вона була дитиною, температура її тіла була вищою за мою. Відчуваючи її тепло і слухаючи серцебиття, я дивним чином заспокоївся. Наступного разу мені слід щось купити Джулі.
Через деякий час ми прийшли до будинку. Я попросив Занобу віднести Нанахоші до однієї з двох спалень, які я підготував для молодших сестер. Вона безсило лежала на ліжку. Її очі були розплющені, схоже, в якийсь момент Нанахоші прокинулася, однак погляд залишався порожнім. Ніби вона дивилася вдалину, яку я не міг бачити. Ніби переді мною був труп.
Чи оговтається вона? На мою думку, вона була у важкому стані, але не доведеному до тої межі, коли врятувати неможливо. У мене самого раніше були подібні депресивні напади, але вони зрештою минули. Її спалах люті нагадував схожі напади. Подібний стан не тривав довго.
Проте я все одно обшукав її одяг і забрав усе, що можна було б використати як зброю. Вона мала при собі маленький ніж. Він більше нагадував кусачки для нігтів. Хоча я сумнівався, що вона могла ним вбити себе, але все одно забрав його про всяк випадок.
У кімнаті не було нічого небезпечного. Крім вікна. Це був другий поверх, тож певний ризик все-таки існував. Можливо, мені слід використати магію землі, щоб заблокувати його. Звичайно, це не допомогло, якби вона розбила скло, але я сподівався, що в неї не вистачить сили волі зайти так далеко.
Нанахоші не рухалася, тому я спустився на перший поверх.
– З нею все буде гаразд? – стурбовано запитав Заноба. Він не виглядав як людина, що коли-небудь страждала від депресії. Звісно, у нього були свої моменти слабкості, але загалом Заноба був оптимістом.
– Не знаю. У будь-якому разі, ти дуже допоміг мені, Занобо.
– Ні, зрештою ви завжди піклуєтеся про мене. Це найменше, що я міг зробити. – Заноба сказав це зі звичним спокійним обличчям. Він справді надійна людина. – Майстре, а ви в порядку?
– Я? Чому питаєш?
– Здається, зрив пані Сайлент сильно вплинув на вас.
Сильно вплинув? Справді? Так, мабуть, він мав рацію.
Нанахоші розлютилася й оскаженіла, а коли я зупинив її, вона перетворилася на порожню оболонку. Побачивши все це, я згадав про власне минуле. Хоча у нашому з нею досвіді були відмінності, але ми обидва переживали душевні муки. Я міг співчувати. Якби обставити були трохи іншими, на її місці в цьому істеричному стані міг опинитися я.
– Трохи. Це нагадало мені біль з минулого.
– Чи можу я запитати про деталі?
– …Коли я був маленьким, у мене також був подібним досвід. Я став апатичним і замкнувся у собі.
– Це те почуття, якого я не можу зрозуміти.
Хоча це прозвучало трохи холодно, але я не хотів, що він легковажно стверджував, ніби розуміє.
– Упевнений, що це так.
– У будь-якому разі, якщо є щось, для чого потрібна моя сила, будь ласка, дайте мені знати. Сила – це єдине, чого в мене більш ніж достатньо.
– Так, я обов’язково це зроблю.
Я був вдячний за доброту Заноби. Він був досить хорошим хлопцем, коли справа не стосувалася ляльок.
Через деякий час Заноба пішов додому. Мені не було чого робити, тому я читав у кімнаті Нанахоші, поки вона спала. Я думав над тим, щоб залишити її саму. Якби це був я, то віддав би перевагу самотності. Але до цього часу вона була сама. Завжди сама.
Я залишався поруч з Нанахоші, поки не повернулася Сільфі.
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар