Роман ЗЦВ. Розділи 147-148
Розділ 147. Посланці | Розділ 148. Столичний торговець. Частина 1
Розділ 147. Посланці
Алесія ніколи не думала, що колись стане членом групи посланців.
Зрештою, коли церква відправляла посланців, члени групи завжди були елітними воїнами, не лише вправними у цивільних і військових навичках, але і їхній зовнішній вигляд має представляти «обличчя» церкви. Вона абсолютно впевнена у своїх бойових здібностях і знанні етикету, але коли справа доходить до її зовнішнього вигляду… хіба може добре виглядати жінка, яка цілий рік перебуває на лінії оборони, щоденно розмахуючи великим мечем? Подумавши про це, їй стало трохи незручно.
За словами священниці Міри, вони їдуть до маленького містечка на заході королівства Сірий Замок, щоб розслідувати блюзнірський інцидент, де представники королівської родини переховували відьом. Окрім священниці, яка очолює групу, до загону також входили десять воїнів армії суду, один із них холоднокровний капітан, з яким вона колись зустрічалася на лінії оборони Гермеса.
Та, схоже, навіть тепер, коли він не бере участі в битві, у нього все одно суворе обличчя. Просто стоячи поряд з ним, Алесія відчуває, що температура сильно впала.
Священниця Міра – повна протилежність, їй більше сорока і вона має пару мудрих очей. Завжди сміється, розповідаючи анекдоти про церкву, вона добре обізнана, сповнена ентузіазму та витончена. Її поведінка залишається незмінною навіть перед архієпископом. Алесія не один раз чула, що саме вона, швидше за все, буде кандидатом на наступного єпископа.
І, на подив воїтельки, Міра, як священниця, не набагато гірша за воїнів армії суду. Останні два дні вона їхала у голові групи, ведучи їх від лісів і гір до міських доріг. Вона вела коня так, щоб підтримувати швидкість і водночас зменшуючи фізичне навантаження. Цією навичкою володіють лише воїни армії суду, що пройшли тривале навчання верховій їзді.
– Хіба ми не маємо їхати на південь? – запитав хтось із групи після того, як вони залишили межі Гермеса й перетнули кордон королівства Сірий Замок.
– Ні, Прикордонне Місто надто далеко від нас. Я не хочу натерти собі дупу, якщо ми рухатимемося по суші. – Міра махнула рукою і повела далі: – Спочатку поїдемо на схід, до міста Глибока Долина, де є річка, що веде до міста Червона Вода. З міста Червона Вода до фортеці Довга Пісня дістатися набагато швидше.
– Коли ви приєдналися до церкви? – запитала з цікавістю Алесія. – Ви не тільки знаєте усілякі анекдоти про Святе Місто, але вам також багато відомо про мирське життя.
– Дванадцять років тому, коли мені було тридцять, – відповіла Міра.
– Це доволі пізно, – здивовано сказала вона. – Наскільки я знаю, що старший, то важче зрозуміти доктрини церкви. Це дивовижно, що ви за десять років з вірної стали священницею.
– О так, – усміхнулася Міра, – це одна з принадностей церкви. Я спочатку була донькою купця, яка слідувала за своїм батьком, щоб торгувати в чотирьох королівствах, перевозячи звичайні товари з одних місць в інші. Ціна на них буде відрізнятися в різних місцях. Наприклад, у місцевих рибалок з округу Морський Бриз ми купували смарагдово-зелені корали лише за 20-30 срібних вовків. А помістити їх до резервуарів з водою і відвезти до палацу королівства Вічна Зима – і за них можна отримати один золотий дракон. Якщо колір гарний, а гілочки не пошкоджені, то можна виручити навіть більше п’яти. Я часто думала, чому є дві різні ціни на один і той самий товар?
– Тому що… рідкісні речі дорожчі? – запитала Алесія.
– Спочатку я теж так думала. – Кивнула священниця. – Але пізніше сталося те, що змінило мою думку. Один столичний вельможа приховав відьму, яка могла змінювати температуру. Він випробовував різні способи, і нарешті корали з округу Морський Бриз можна було вирощувати в холодному кліматі королівства Вічна Зима. Він перетворив підвал на своєму подвір’ї а басейн із вікном угорі, щоби воно пропускало світло. Їх можна було збирати раз на рік і результат був більшим, ніж десять наших поїздок туди і назад. Той довгий торговий шлях мій батько міг пройти лише раз на рік. У результаті на ринку стало більше смарагдово-зелених коралів. Він продавав їх не лише палацу, але і вельможам. Що рідкісніший товар, то вища ціна, тож ціна на смарагдово-зелені корали почала знижуватися.
– Але через два роки палац відмовився приймати недорогі смарагдові корали, вважаючи їх підробкою. Ціни на корали, які продавав мій батько, не тільки не впали, а і подвоїлися. Стосовно того вельможі, який переховував відьму, його прив’язали до стовпа за співпрацю з відьмами і спалили. Але я знаю, що між коралами, які він продавав, і коралами, які привозив мій батько, не було різниці.
– Це не помилка, думати, що рідкісні товари дорожчі. Але є ще й інші причини для визначення ціни товару. Це найпростіший приклад, палац королівства Вічна Зима розглядає смарагдово-зелений корал як символ розкоші та навмисне підвищує його ціну. Коли на ринку з’явилося більше смарагдових коралів, це сильно вплинуло на королівський престиж, тож у день страти королева сильно тішилася. Тобі не здається, що ми схожі на ці товари?
– Як… що? – не зрозуміла Алесія.
– Як люди під королівською владою, дитя, – сказала Міра, карбуючи слово за словом. – Нашу ціну визначили з моменту народження і ця ціна не відображає нашої справжньої цінності. Ми як ті смарагдові корали – усі однакові, але когось оцінюють нижче, тоді як інші стають недосяжними.
– Недосяжні… ви говорите про дворян.
– Дворяни – це як корали палацу королівства Вічна Зима, – усміхнулася священниця, – коли вони народилися, то нічим не відрізнялися від нас. У них є пара рук, пара ніг, пара очей і рот. Проте їх вважають ціннішими. Ця нерівність залежить не від їхніх власних здібностей, а походить від королівської влади. Тому я приєдналася до церкви, принаймні у Новому Святому Місті Гермесі – твоє походження не обмежує твоєї цінності. Якщо ми зможемо перетворити весь континент на Святе Місто, створивши так зване царство боже, тоді такого більше не буде.
– Це справді добре! – Алесія кивала знову і знову, відчуваючи хвилювання в душі. Це було б чудово, заснувати царство боже на землі, де, як і говорила Міра, цінність людей не визначатиметься походженням, де не було б цінніших і не було б рабів.
– Царство боже? Гм… Скільки ще людей вони хочуть перетворити на холоднокровних монстрів? – командир армії суду з крижаним лицем труснув віжками, пришвидшуючи коня. – Священнице, чи багато ти знаєш про армію божої кари?
– Агов, ти… – Алесія хотіла сказати йому дотримуватися правил ввічливості, але перш ніж вона встигла щось сказати її зупинила Міра.
– Армія божої кари зібрала наймогутніших воїнів церкви. Лише ті хоробрі представники армії суду, що мають тверді переконання і готові до самопожертви проходять через перетворення.
– Це добре – бути найсильнішим і добре бути в армії суду, але їх перетворюють не на воїнів, а на групу беземоційних монстрів! – морозно сказав він і повернув коня до групи.
– Це просто грубо! – гірко сказала Алесія. Коли вона побачила його в Гермесі, то думала, що він зберігає спокій навіть у небезпечних ситуаціях. Він мав і спокій генерала, і хоробрість солдата. Як така людина могла тепер так поводитися?
– Це не важливо, він просто не в гуморі. – Міра похитала головою і додала: – При побудові царства божого на землі, неминуче будуть невдачі та жертви… але принаймні ми всі вибрали це добровільно.
Було вже пізно, коли група посланців прибула до наступного міста, і священниця відвела їх до церкви на відпочинок. Після вечері всі поверталися до свої кімнат, щоб виспатися, але Алесія пішла слідом за капітаном армії суду і зупинили його у проході.
– Пані Міра – лідер нашої групи, що ти хотів показати своїми словами? Ти забув про правила і розпорядки церкви?
– Твоє ім’я Алесія, чи не так? – він трохи помовчав, перш ніж відкрити рот.
– Так, тепер я, так само як і ти, капітан армії суду. Я запитала твоє ім’я ще під час Місяців Демонів, але ти тоді нічого не сказав. Можеш сказати мені своє ім’я зараз?
– Абрамс, – незворушно сказав він, – чому я це зробив… у тебе є брат чи сестра?
– Ні, – Алесія раптом згадала: він тоді сказав, що його старший брат був в армії божої кари.
– А в мене є. Ми з ним разом виросли в церкві, та знали одне одного, ніби були однією людиною. Пізніше він прийняв пропозицію пройти перетворення і доєднатися до армії божої кари, з того дня я більше ніколи його не бачив. Один із воїнів суду сказав мені, що його перетворення було дуже успішним і він тепер виконує спеціальні місії церкви, я щиро за нього радів. – Абрамс зробив паузу. – До того дня поки знову не побачив його у соборі, я вигукнув його ім’я і підійшов, щоб обійняти його, але здогадайся, що я побачив? – на обличчі Абрамса з’явилися сліди болю. – Незнайомця. Він пройшов повз мене, ніби взагалі не бачив. Його очі були неживими, він дивився прямо перед собою, а діяв зовсім не як людина.
– … – по спині Алесії прокотився холод, вона хотіла крикнути, що він бреше, але не змогла вимовити ні слова, коли розтулила рот.
– Армія божої кари позбавлена людських емоцій, це не що інше, як група рухомих мерців, – Абрамс відштовхнув Алесію та пішов до своєї кімнати, не озираючись.
Розділ 148. Столичний торговець. Частина 1
До Прикордонного Міста прийшов давно жаданий дощовий день, небо вкрилося темними хмарами і дощ лив з них, постукуючи по віконних рамах і склу.
Зрозуміло, що весна повинна бути сезоном дощів, теплою і вологою. Але у Прикордонному Місті по закінченню Місяців Демоні кількість дощових днів можна було порахувати на пальцях одної руки. На щастя, сільськогосподарські землі розташовані біля річки, тому їх зручно поливати. Тепер сильний дощ змив пил у повітрі, і Соловейко відчинила вікно, дозволивши аромату землі затопити кімнату.
Якщо дивитися здалеку, можна побачити, що посіви на іншому березі річки Червона Вода зійшли, а зелена пшениця тягнулася до нескінченості наскільки вистачало ока. Омиті дощем поля виглядали надзвичайно яскраво, різко контрастуючи з сірою річковою водою.
Роланд потягнувся і поставив перо до спеціальної підставки.
– Закінчив рисунок? – запитала Соловейко.
– Так, це абсолютно нова зброя, що може збільшити скорострільність крем’яних рушниць у кілька разів, – Роланд зібрав докупи десяток креслень конструкції. – Я назвав її револьверною гвинтівкою. Хочеш побачити?
– Не хочу, – вона надула губи, – я все одно не зрозумію.
– Це всього лиш базова модель. Якщо вкоротити ствол, вийде револьвер, який можна носити куди завгодно. Проте, щоб він працював так, як треба, потрібно розібратися ще з однією ключовою технологією. Коли прийде час, я видам кожній з вас по одному, і тоді вам більше не доведеться боятися церковної армії суду.
– Хочеш сказати, що він дозволить звичайній жінці розібратися з чоловіком у важкому обладунку?
– Не з одним, а з кількома, – Роланд переможно усміхнувся, – якщо пощастить, то вдасться розібратися з п’ятьма чоловіками.
На обличчі Соловейка з’явився вираз недовіри, і саме коли вона збиралася щось сказати, у двері кабінету постукали.
– Ваша Високосте, учень Барова повернувся зі столиці. Він також привів із собою торговця селітрою. Зараз він біля замку, чекає на зустріч з вами.
Учень помічника міністра? Роланду довелося трохи подумати, перш ніж він згадав хто це. Коли вони атакували фортецю Довга Пісня у них залишилося небагато пороху, тому він розіслав особистих охоронців до Хребта Упалого Дракона і міста Червона Вода, сподіваючись знайти нове джерело селітри. Останнім відправили учня Барова, пунктом призначення було Королівське місто. Адже там є всякі товари, а з наближенням літа виробництво селітри однозначно сильно зросте.
Несподівано той, кого відправили останнім, першим повернувся з хорошими новинами.
– Відведіть їх до приймальні, я скоро прийду, – Роланд поглянув на небо, – нехай на кухні приготують ще десертів.
Коли він повернув голову назад, Соловейко вже зникла.
Але він знав, що вона поряд з ним.
… …
Коли Роланд зайшов до приймальні, торговця селітрою тільки завели до кімнати охоронці. Вона зняла мокрий плащ і солом’яний капелюх, після чого вклонилася принцу:
– Я – Марґорі Фаман зі столиці, і я вітаю вас, Ваша Високосте Вімблдоне.
Побачивши, що прийшла жінка, Роланд трохи здивувався. Торгові оборудки в такі часи менш безпечні, ніж бізнес-середовище пізніших поколінь. Тут не тільки можна наткнутися на бандитів і біженців, коли перевозиш товар, але і в містах є недружні люди та підпільні організації, тому жінок-торговців можна побачити вкрай рідко.
У неї блискуче світле волосся, як у Блискавки, тільки густіше і довше. Їй близько тридцяти років, ймовірно, через те, що вона жила досить схоже на простих людей, навколо її очей і на чолі з’явилися зморшки. Шкіра має темний колір, і, на перший погляд, видається грубою. Однак, судячи з рис її обличчя, вона не з людей пісків, а з фіордів.
– Сідайте, – запросив принц, після чого сів на своє крісло. – Ви не з Сірого Замку, чи не так?
– Чому ви так кажете? – усміхнулася Марґорі.
– Колір вашого волосся дуже рідкісний серед представників материкових королівств. Наскільки мені відомо, більшість людей на іншому березі протоки мають подібне гарне світле волосся, і я також знаю одного… дослідника з іншого боку моря.
– Ви справді добре обізнані. Моє рідне місто дійсно знаходиться у фіордах, але я вже понад десять років живу у столиці, тож мене вже можна вважати наполовину жителем Сірого Замку. – Вона зробила паузу. – Ви досить недавно покинули столицю, можливо, ми вже десь зустрічалися. Для мене велика честь жити у тому ж місті, що і Ваша Високість.
Звичайно,
успішний купець дуже добре вміє говорити, навіть знаючи, що йому лестять заради
зближення, Роланд усе одно відчував приємність. І в цю мить він відчув щипок у
правий бік… ем, у цю мить не потрібно перевіряти правдивість інформації, але
складно не відчувати захват і сумлінність Соловейка.
– Однак у фіордах називатися дослідником може не кожен. – Марґорі вела далі: – Ви можете не розуміти, що там землі, де може жити людина, дуже мало, а морська вода приливає і відливає. Коли приходить прилив, море поглинає деякі острови, а інші цілий день вивергають полум’я і густий дим. Каміння плавиться від високої температури та зливається у темно-червоні ріки. Тільки ті, хто відкриває нові водні шляхи чи знаходить нові, придатні для життя острови, мають право на це звання. Звичайні люди не називають себе дослідниками.
– Ха-ха, вона не тільки себе називає дослідницею, але і говорить про свого батька, як про найвеличнішого дослідника. – Роланд усміхнувся і похитав головою. – Діти люблять уявляти себе великими людьми.
– У фіордах навіть дитина не буде говорите це звання легковажно, – спохмурніла Марґорі. – Вона згадувала ім’я свого батька?
Побачивши серйозний вираз її обличчя, Роланд зрозумів, що щось не так. Невже слово «дослідник» у людей моря має зв’язок з певними особливостями віри, тому його не можна говорити просто так?
– Її батька звуть Грім.
Неочікувано, щойно прозвучало це ім’я, очі Марґорі відразу розширилися:
– Ви знаєте капітана Грома?
– Ні, я знаю його доньку. А що, ви чули це ім’я?
– Та хто ж у фіордах не чув цього імені?! Капітан Грім відкрив острів Шуанфен і затоку Хайлун, розширивши території, де можуть проживати люди, майже удвічі. Він також намалював детальну мапу східного узбережжя та Нескінченного мису. Тепер майже всі люди, які збираються на материк, користуються його шляхами, вісімдесят відсотків маршрутів розроблено ним. Кожна дитина знайома з діяннями капітана Грома, він один із найбільших дослідників фіордів!
– Але я чув, що Грім, здається, похований на дні морському через шторм…
– Ні, Ваша Високосте, справжній дослідник не загине через шторм. Він зіткнувся з безліччю небезпек і зрештою вижив. Мабуть, капітан Гром зараз десь збирає нову експедицію, як він робив це раніше. – Марґорі трохи нахилилася вперед: – Ваша Високосте, вам відомо, де зараз заходиться його донька?
Роланд дещо здивувався. Він не очікував, що батько Блискавки буде таким відомим. Невже ті пригодницькі історії, що нагадували казки, теж правда?
– Вона живе у моєму замку. Після корабельної трощі вона блукала аж поки не прийшла до західного регіону у Прикордонне Місто, я взяв її до замку.
– У вашому замку? – в її очах чітко виднілося очікування. – Чи можете ви… дозволити мені зустрітися з його донькою?
– Ну, зараз це може бути неможливим. – У цю мить Блискавка має кружляти над Туманним лісом, шукаючи руїни, позначені на «карті скарбів». – Вона зараз відточує… навички дослідника у лісі. Якщо ви плануєте залишитися тут на ніч, ми зможемо почекати її повернення.
– Тоді я завдам вам трохи клопотів, – без вагань кивнула Марґорі.
– Тоді обговорімо наші справи, добре?
– Звичайно, Ваша Високосте, – сказала вона з усмішкою, – будь ласка, говоріть, не соромтеся.
Коментарі
Дописати коментар