Роман ЗЦВ. Розділи 169-170
Розділ 169. Прощання | Розділ 170. Дар помсти. Частина 1
Розділ 169. Прощання
Вона знову побачила Роланда Вімблдона в кабінеті, він щось писав, мабуть, займався справами управління. На цей час сонце вже сідало на заході й небо забарвилося в золотисто-жовтий колір. Останні сонячні промені проходили крізь скляні панорамні вікна, вимальовуючи довгі тіні перед столом.
Тільки тоді, коли принц відклав перо, Попіл сказала:
– Я перемогла.
– Справді, ти перемогла, – він спокійно кивнув.
Її трохи здивувала така спокійна реакція, вона думала, що Роланд буде сперечатися, і не очікувала, що він легко визнає такий результат.
– Але я визнаю, що у тебе є можливість протистояти армії божої кари. – Сказала вона. – Армія божої кари не є невразливою. Їхня сила та їхні тіла подібні до моїх, але їм бракує здатності мислення. Ось чому я могла протистояти трьом одночасно. Якби під час випробування супротивником лицаря був воїн армії божої кари, то він би атакував у лоб. Тому армію божої кари не відправлятимуть саму, як армію суду. Якщо я правильно здогадуюся, то церква посилає спеціальну людину, що керує ними в бою.
– Дякую, – всміхнувся Роланд, – ця інформація дуже важлива.
– Що за нову зброю використовував лицар?
– Вогнепальну зброю, – сказав принц, – відтепер нею користуватимуться всі мої солдати. Навіть фермер, який не володіє мечем, з рушницею в руках зможе перемогти добре навченого бійця армії суду.
Попіл вагалася:
– Ти можеш дати мені рушницю?
– Тільки якщо ти приєднаєшся до Союзу Відьом, – розвів руками Роланд, – зрештою, поки що вогнепальна зброя виготовляється повільно.
Його відповідь була очікуваною, тож вона лише зітхнула:
– Я маю повернутися до Тіллі якнайшвидше, тому покину Прикордонне Місто завтра рано вранці. Якщо ви більше не зможете тут залишатися, то можете сховати у фіордах.
Роланд кивнув і сказав:
– Ти теж не забудь сказати моїй дорогій сестрі, що на заході Сірого Замку досі є місце для відьом.
– … – Попіл мить помовчала. – Я подумаю.
Коли вона вже збиралася повернутися і піти з кабінету, принц зупинив її:
– Почекай, у мене є для тебе подарунок, він за дверима.
Подарунок?
Вона збентежилася і озирнулася, біля входу стояв величезний довгий меч. Оскільки його закрили двері, вона не помітила зброю, коли зайшла.
– Твій довгий меч більше не придатний для використання. Я попросив Анну зробити для тебе інший. Це не низькоякісний чавунний меч, він виготовлений із чистої сталі.
Справді, клинок гладкий і без зайвих нерівностей, зброя мала оранжево-червоний металевий блиск, відбиваючи останні промені західного сонця. Вона підійшла і злегка погладила великий меч. Попіл побачила, що товщина леза зроблена рівномірною, а на одному боці клинка помітні сліди гартування. Жодного сумніву, що це зброя чудової якості. Єдине, що дивувало Попіл, це форма меча: у порівняні з іншими двосічними мечами, у нього лише одне вістря, а інша сторона має товщину приблизно з мізинець. Кінчик меча нагадував не трикутник, а трапецію. Найбільш незвичною частиною є товстіша частина леза. Крім вигравіюваного дивного візерунка, на негострій частині леза є круглий виступ, пофарбований у золотистий колір – це дуже привертає увагу.
Хоча вона не хотіла визнавати свій захват, Попіл все одно не змогла стримати порив і протягнула руку, щоб взяти зброю до рук.
– Чому він виглядає так… дивно?
– Тому що це незвичайний меч, – Роланд засміявся, – його звуть «Спопелитель». Порівняно з твоєю попередньою зброєю, цей меч вже можна вважати легендарним предметом.
– … – Попіл вирішила не занурюватися у незрозумілі слова в устах принца. – Раз так, я його приймаю. Як подарунок у відповідь я теж тобі дещо дам.
– О? І що це? – з цікавістю запитав Роланд.
Попіл не відповіла і вийшла з кімнати.
*******************
Рано вранці наступного дня Роланд відчинив двері кабінету і побачив Соловейка, що сиділа за столом зі шматочком сушеної риби в роті.
– Вони пішли.
– Обидві?
– Так, – ліниво відповіла Соловейко, – вирушили в дорогу відразу після світанку, а Венді навіть пішла її проводжати.
Роланд не міг не почуватися трохи розчуленим. Венді піклувалася про всіх сестер, що вже говорити про відьму, яка захистила її від біди і навіть допомогла втекти з монастиря. Спочатку він думав, що Венді піде з Попелом, тому не очікував, що вона першою відхилить запрошення.
Зрештою сестер Союзу Співпраці залишилося дванадцять, що сповнило Роланда енергією.
– Гадаєш, вони розкажуть відьмам за морем про це місце?
– Можливо так, а може ні, – принц відкинувся на спинку крісла та глибоко вдихнув, – але коли вони зіткнуться з труднощами, які неможливо вирішити, вони завжди згадуватимуть про Прикордонне Місто.
Заплющивши очі, Роланд подумки переглядав спогади, що належали попередньому четвертому принцу.
Тіллі не була з ним близька, чи точніше сказати, що вона трималася від усіх на певній дистанції, навіть Вімблдон III не став винятком. У пам’яті четвертого принца майже не було нічого, крім її гарної зовнішності та видатного розуму, який вона демонструвала з дитинства.
Роланд не знав, коли п’ята принцеса почала таємно збирати відьом, і коли вона задумала відправитися до фіордів. Але хай там що, її можна розглядати як природного союзника, довіру якого можна завоювати, адже боротьба з церквою на цьому етапі є спільною метою обох.
Стосовно відправлення Таси для поширення пліток, то це не було даремно. Пробудження відьом – випадкова подія. Тож Тіллі не може забрати всіх відьом, особливо після того, як її організація відступила за море. Новопробудженні відьми теж шукатимуть безпечне місце для життя.
Тепер, коли він отримав інформацію про існування армії божої кари, наступне, що йому потрібно зробити, це, безсумнівно, розширити масштаби виробництва двох кислот.
Ефективний порох і вибухові речовини невіддільні від азотної і сірчаної кислоти. Коли зброя першої армії зміниться з крем’яної рушниці на револьверну гвинтівку з нарізним стволом і фіксованими патронами, це значно підвищить точність стрільби, тому навчання виходить на перший план. В епоху, коли нема загороджувального придушення, ветеран із хорошою влучністю вартий десяти новобранців, що стріляють без розбору. На той час кількість куль, які будуть використовуватися, зросте до неймовірного числа.
Крім того, чорний порох залишатиметься у стволі, заповнюватиме нарізи і скорочуватиме термін служби ствола. Тільки використання бездимного пороху може вирішити цю проблему. Ранній бездимний порох був фактично піроксиліном, а пізніше це була суміш нітрогліцерину та нітроцелюлози. Зараз азотної кислоти, яка використовується для замочування бавовни, не достатньо, що вже говорити про щось більше.
Адже лабораторним методом можна виробляти потрібні матеріали тільки в невеликих масштабах, а для забезпечення потреб армії потрібні промислові методи виробництва. Шкода, що зіткнувшись з абсолютно незнайомою йому хімічною промисловістю, Роланд вже якийсь час не може придумати хорошого рішення.
До того ж не можна відмовлятися і від освіти. Необхідно якнайшвидше популяризувати не лише елементарні культурні знання, але й ідеологічне перевиховання. Місцеві жителі пережили випробування у вигляді Місяців Демонів і разом з пропагандою від першої армії, вони мають вищий ступінь прийняття відьом, однак немісцеві повністю під владою ідей, прищеплених церквою. Нині населення Прикордонного Міст зросло, особливо багато рабів, що досі живуть у дерев’яних будинках біля річки Червона Вода. Ту територію можна вважати передмістям, але як тільки вони зможуть стати вільними людьми, то неминуче поступово переселятимуть до міста й займатися ідеологічним перевихованням буде пізно.
Потрібно придумати метод перевиховання, який плавно впливає на ситуації, але разом з тим його легко зрозуміти широкому загалу.
……
Після роздумів, він розплющив очі та виявив, що Соловейко спостерігає за ним збоку. Як тільки їхні очі зустрілися, вона швидко відвернула лице.
– О… між іншим, я забула тобі дещо сказати, – відьма дивилася у вікно, вдаючи безтурботність. – Венді попросила тобі дещо передати.
– Що? – запитав Роланд.
– Вона сказала «дякую».
Розділ 170. Дар помсти. Частина 1
Сонце повільно ховалося за гори, на західний регіон опускалася ніч.
Посланці знайшли неподалік від дороги пустку та поставили намети.
Невдовзі у кільці наметів розклали багаття, воїни зняли обладунки, розім’яли втомлені тіла та посідали навколо вогню, над яким поставили кип’ятити воду для каші.
Алесія зайшла до намету з мискою гарячої води:
– Пані священнице, будь ласка, вмийтеся.
– Дякую, – з усмішкою кивнула Міра та занурила рушник у воду. – Завтра ми прибудемо до Прикордонного Міста. Для нас усіх це була важка подорож.
– Це ніщо, якщо порівнювати з боротьбою з демонічними звірами, – відповіла Алесія, – мене вразило ваше вміння верхової їзди. Я думала, що священники не можуть так далеко подорожувати.
– Я не народилася священницею. Коли я займалася торгівлею, то не раз їздила верхи. – Міра витерла пил і піт з обличчя рушником і протягнула миску воїтельці. – Ти теж вмийся. Як ситуація, тобі вже стало краще?
– Що? – здивувалася Алесія.
– Я про армію божої кари, – всміхнулася священниця і похитала головою. – Твій настрій було видно на обличчі, мабуть, це через те, що сказав Абрамс.
– … – Алесія взяла миску, не відповідаючи.
– Ми зіткнемося з багатьма труднощами та викликами. Якщо ми не зможемо переступити ці межі, постраждає не тільки церква, але й увесь світ. Щоб зупинити жахливих ворогів, нам іноді потрібні жертви. Це може здаватися дилемою, але не забувай про заповідь церкви. – Сказала Міра.
– Вибирати менше з двох лих, – прошепотіла Алесія.
– Саме так, чи виправдана ціна, залежить від мети. Найважливішим є те, що бажання пройти церемонію переходу до армії божої кари проявляють абсолютно добровільно. Коли брат Абрамса вирішив стати воїном армії божої кари, він був готовий до цього. Це благородний ідеал, його ім’я вибито на стелі слави і передаватиметься наступним поколінням зі славою церкви.
– Дякую за ваші настанови, – Алесія приклала праву руку до грудей, – зараз я почуваюся набагато краще.
Священниця має рацію. Вони всі готові пожертвувати своїми життями заради слави божої. Незалежно від результату, армія божої кари принаймні дотримується переконань. Подумавши про це, вона відчула, як вузол тривоги в її грудях розвіявся.
– Добре, що я можу тобі допомогти, – з легкою усмішкою сказала Міра. – Ходімо їсти, страва вже має бути готова. Щиро кажучи, останніми днями я їла тільки кашу, і мій язик уже майже не розрізняє смак.
– На щастя, сьогодні останній день, – з усмішкою сказала Алесія, – завтра ми зможемо насолодитися гостинністю володаря міста та розкішною вечерею.
Після несмачної вечері, головний обрав нічну варту на сьогоднішній вечір, а воїни-судді, яким не доручили ніяких завдань, один за одним розходилися по наметах, щоб раніше лягти спати. Алесія не була винятком, вона разом зі священницею повернулася до свого намету, погасили лампадку і закутались у ковдри.
Через невідомо скільки часу Алесію зі сну вирвав тихий приглушений звук, ніби якийсь предмет упав на землю. Незабаром пролунав наступний звук.
Цього разу вона розрізнила шум від падіння обладунку на землю, звук був не дуже чіткий, але їй точно не здалося.
Вона різко розплющила очі.
Виплутавшись із ковдри і підвівшись, Алесія швидко схопилася за дворучний меч, що був поряд з нею, і повільно нахилилася перед виходом з намету. Коли вона збиралася підняти край тканини, щоб побачити, яка ситуація ззовні, як долинув рев головного судді в загоні:
– Ворог напав! Воїни, до бою!
Гучний шум порушив спокій ночі й табір у мить ожив.
Затим пролунав голосний бум!
Голос очільника загону раптом обірвався.
Вона більше не вагалася, перекатом вилетіла з намету, і побачила, що великий меч голови суддів розрізаний надвоє, ні… не тільки меч, сам суддя теж був розрізаний на двоє, кров червоною хмарою злетіла до неба і опустилася на багаття. Нижня частина розрізаного тіла упала на коліна і бухнулася біля ніг жінки.
Нападником була жінка з чудернацьким гігантським мечем, вона була закутана у чорний плащ з каптуром, який заривав її обличчя. В густій тіні капюшона Алесія бачила лише пару сяючих золотистих очей.
Ще двоє воїнів армії суду кинулися назустріч ворогу, але перед жахливою зброєю їхній опір був марним. Нападниця ударом розтинала і мечі, і мечників. Як тільки зброя стикалася одне з одною, лунав гучний звук, сипалися іскри й уламки, а далі чувся звук тертя леза об плоть і кістки. Від цього моторошного звуку в Алесії мало не замерзла кров.
– Це відьма! – закричав хтось.
Вона одна… Людина, яка самотужки наважилася напасти на армію суду, не може бути ніким іншим, як грішницею, що спокусилася силою диявола!
– Забери священницю! – раптом над вухом Алесії прозвучав холодний голос.
Вона повернула голову і побачила, що це сказав Абрамс.
– Ти хочеш, щоб я покинула своїх товаришів і пішла? – Алесія широко розплющила очі.
– Інакше ми всі помремо даремно, хіба ти не розумієш? – він нахмурився і прогарчав: – Вона не боїться божого каменю відплати, лише надзвичайні мають такі здібності. Я докладу всіх сил, щоб зупинити її, а ти візьми священницю та прямуйте до фортеці Довга Пісня! Не забувайте триматися головної дороги. Якщо зустрінетеся з якимось караваном, негайно просіть про допомогу. – Сказавши це, він кинувся на ворога з мечем у руках.
Надзвичайна. Алесія задихнулася. Говорили, що лише воїни армії божої кари можуть боротися з такими. Якщо хтось зіткнувся з надзвичайною відьмою, то слід негайно звернутися по допомогу до місцевої церкви. Алесія знала, що Абрамс говорить правду, залишившись тут, вона лише зробить їхні жертви даремними.
Вже п’ятеро товаришів пали на полі бою, а воїни, що залишилися, змінили стратегію, та почали використовувати намети та місцевість, щоб виграти трохи більше часу. Проте Алесія знала, що для надзвичайної, чия сила та швидкість значно перевищувала їхні, знищення супротивників лише питання часу.
Скреготнувши зубами, вона кинулася до намету, схопила Міру, яка вже взулася і чекала на інформацію, та потягла її до місця, де були прив’язанні коні.
– Що відбувається? – глибоким голосом запитала священниця.
– Надзвичайна напала на табір! Я маю забрати вас! – Вона осідлала на коня. – Хутчіше!
Але якщо їхати вночі, то погано видно стан дороги, і якщо дико мчати по ямах, то кінь може перечепитися. А якщо їхати повільніше, то вони не зможуть втекти далеко, щоб ворог їх не наздогнав.
Алесія вирішила пустити коней по дорозі, а вони зі священницею крадькома пробиратимуться у лісі біля дороги. Відшукати їх без вогню буде нелегко.
Звуки зіткнення зброї поступово згасли. Вона тримала Міру за руки і, покладаючись на слабке місячне світло, роздивлялася, що навколо, та продовжувала йти вглиб лісу, подалі від дороги. Вони можуть наскочити на диких звірів чи отруйних змій, але це краще, ніж зустріти відьму.
Коли вони дісталися ближче до Непрохідного гірського хребта, Алесія зітхнула з полегшенням. Здавалося, що відьма не переслідувала їх. За винятком надокучливо щебетання птахів над головою, навколо них панувала тиша.
– Що ми робитимемо далі? – запитала Міра.
У такий час вона не виглядала стривоженою, Алесія захоплювалася її самовладанням:
– Пані, ми пошукаємо тут місце з підвітряної сторони, залишимося на ніч і дочекаємося світанку, перш ніж повернутися до фортеці Довга Пісня у пошуках допомоги.
– Ми не підемо до Прикордонного Міста, щоб уникнути небезпеки? Повернення займе один день і одну ніч.
– Ми туди не підемо, – похитала головою Алесія. – Поява надзвичайної невипадкова. Я підозрюю, що принц уже вступив у змову з відьмами. Зараз надто небезпечно іти до того містечка.
– У твоїх словах є сенс… – Міра раптом завмерла, приголомшено дивлячись кудись за спину воїтельки.
Серце Алесії раптом стиснулося, вона повернула і побачила жінку в чорному плащі, яка повільно виходила з густої тіні під деревами. Її очі нагадували сяючі зорі. Сова кругами спустилася вниз і опустилася на плече жінки.
Коментарі
Дописати коментар