ЗСМК. Том 5. 5-2
5.2 Хлопець і дівчина відзначають | «Чи можемо ми… сфотографуватися утрьох?»
5.2 Хлопець і дівчина відзначають | «Чи можемо ми… сфотографуватися утрьох?»
Сьогодні? Це ж не погода чи температура, які постійно змінюються. Зовнішність людини не зазнала майже щосекундних змін. Однак я відчував, що Юме просто так не відступить, тому не мав іншого варіанту, як підшукати слова для компліменту Хіґашірі.
— Ну, думаю, це краще, ніж твоє звичне худі.
— Ти міг би сказати щось краще, ніж це! – обурилася Юме.
Хіґашіра засміялася:
— …Ехехе.
— Це був справді поганий комплімент, Хіґашіро-сан! Не став планку так низько!
Чомусь сьогодні Юме була більш дратівливою, ніж зазвичай.
Щойно я про це подумав, вона протяжно зітхнула і знову перевела погляд на мене.
— А як щодо мене?
— Га?
— Як. Щодо. Мене?
Чорт. Вся низка подій була заради цього. Якщо я зробив комплімент Хіґашірі, то не міг проігнорувати Юме… Прокляття, яка ж вона хитра…
Я подивився на Юме, що виглядала трохи дорослішою, і підбирав слова.
— Твоя зачіска…
— Га?
— Тебе рідко можна побачити з хвостом.
Юме легенько торкнулася волосся, зібраного на потилиці:
— А… так. Я намагаюся не копіювати Акацукі-сан, коли ми разом.
— Он як.
— …Тобі подобаються хвостики?
На її обережне запитання я не зміг відповісти одразу. Я мав підготовлену відповідь, але не міг її сказати з огляду на те, як проходила ця розмова… Хіґашіра нахилила голову:
— Харухі?
— …Пфф, — я не стримався і засміявся.
Юме виглядала збентеженою:
— Га? Що?! Що такого смішного?!
— Тобі варто колись доторкнутися до класики 2000-х. Хе-хе-хе.
— Хе-хе! Я теж велика шанувальниця хвостиків. Вид на потилицю – це так сексуально. Ке-хе-хе!
— Агов! Чи не могли б ви припинити використовувати жарти, зрозумілі лише вам двом?!
Жарти жартами, але якщо без брехні, то хвіст
їй справді пасував. Хоча я ніколи цього не скажу.
Коли приїхав автобус, ми зайшли одне за одним.
— О, позаду є вільні місця.
— Ходімо.
Хіґашіра і Юме вказали на довге сидіння в задній частині автобуса. Як тому, хто зайшов за ними, мені залишалося лише плисти за течією. Спочатку сіла Хіґашіра, далі я думав, що біля неї сяде Юме, а вже потім я.
— Ну ось, — сказала Юме.
З якоїсь причини вони з Хіґашірою залишили між собою вільне місце для мене. Але… чому? Відмовитися було важко, бо Хіґашіра радісно поплескала по сидінню, запрошуючи сісти. Я покірно зробив так, як сказали.
— О-о, ти щасливий хлопець, з обох боків такі красуні!
— Еге, хіба це не мило? – дражливо захихотіла Юме.
— Не думаю, що справжні красуні називають себе красунями.
— Мізуто-куне, поклади ногу на ногу і зроби самовдоволений вираз обличчя, а я притулюся до твого плеча.
— Ясно. Ти намагаєшся відтворити типову обкладинку ранобе-гаремника у жанрі ісекай.
— Ой, то ти зрозумів… — сказала Юме.
Двері з гуркотом зачинилися і автобус поїхав. Я помітив, що Хіґашіра, погойдуючись в такт руху транспорту, подивилася на Юме.
— До речі, скільки отаку знань ти маєш, Юме-сан? Я знаю, що ти не надто зацікавлена в легких романах, але чи можна те саме сказати про манґу?
— Я не дуже добре знайома з цим боком культури чи посиланнями. Найбільше знань я маю з серії Уразоме Тенма.
— Уразометенма?
— Вона говорить про серію детективних романів, в якій детективом виступає отаку зі старшої школи. Він розкриває вбивства, щоб заробити гроші на Blu-ray і аніме-товари, — пояснив я.
— О, не знала про таке. Звучить цікаво.
— Книги не мають ілюстрацій, але серія не сильно відрізняється від легких романів.
— Хочеш позичити? – запитала Юме. – Мені подобається ця серія.
— А можна? Я ще не занурювалася дуже глибоко в жанр детективів.
Юме і Хіґашіра нахилилися одна до одної, поки розмовляли. В результаті вони тиснули мені на плечі з обох боків. Щоб Хіґашіра не торкалася мене з правого боку, а Юме – з лівого, мені довелося сильно стиснутися, щоб уникнути їх.
— У детективах головною темою є завжди персонажі. Думаю, тобі буде легко їх читати, — сказала Юме.
— Але ж у них помирають люди, чи не так?
— Тобі не подобаються історії, де люди помирають?
— Не те щоб вони мені не подобалися, я загалом віддаю перевагу щасливим кінцям. Я вважаю, що якщо хтось помирає, то всім іншим важко бути щасливими.
— А, розумію… Але є детективи, в яких ніхто не помирає.
— Так, однак навіть у таких детективах зазвичай гірко-солодке завершення, — втрутився я.
— Невже так погано, коли жертву повертають до життя після розгадки таємниці? – спитала Хіґашіра.
— Сумніваюся, що це була б гарна історія, але… я впевнена, що подібні існують, — сказала Юме.
Далі стався момент, який змусив мене втратити дар мови, — вона поклала мені руку вище ліктя. Що ти робиш? Якби це була Хіґашіра, я б не заперечував, але Юме ніколи не ініціювала фізичний контакт на публіці без причини. Я вирішив вдати, що нічого не помітив, і продовжив говорити.
— Є книги, в яких виявляється, що людина, яка ніби померла, насправді жива. Крім того, є історії, де персонажі повертаються в минуле, щоб запобігти злочину.
— О, подорожі в часі! Мені подобається більшість таких історій!
— О, мені вони теж подобаються, — погодилася Юме.
— Я щиро вірю, що найкращі історії, — це ті, в яких зрештою всі щасливі. І це стосується як легких романів, так і звичайної літератури.
Тим часом Юме повністю обвила мою ліву руку. Вона була в такому положенні, що Хіґашіра не могла цього побачити зі свого місця. А це давало Юме можливість бути все ближче і ближче, до такої міри, що це вже неможливо було б видати за жарт, якби Хіґашіра помітила. Але навіть так, вона намагалася не торкатися мене грудьми, я був вражений її спритністю і вдячний за це… Від неї ішов солодкий аромат. Це не схоже на її звичний шампунь. Вона скористалася парфумами чи щось таке?
Мені здалося, що я почув слабкий сміх. Я глянув на неї, і Юме багатозначно підморгнула мені… Що це за гра?
Я вирішив зробити все можливе, щоб ігнорувати її.
◆ Ірідо Юме ◆
Хе-хе-хе… Це працювало. Мій план працював!
Він стверджував, що навчився краще приховувати свої реакції, але при уважному спостереженні ставало зрозумілим, що цей хлопець на мене реагував. Рухи його очей і надмірно напружений вираз обличчя розповідали про думки Мізуто.
Зрештою піти утрьох було правильним рішенням. Враховуючи невдалу спробу спокусити його недавно, якби ми залишилися на одинці, то нам би було незручно. Тож наявність Хіґашіри-сан як буфера справді згладжувало ситуацію. Все, що мені потрібно було робити, це копіювати її нестримні дії і зблизитися з Мізуто.
Мені було трохи соромно використовувати Хіґашіру-сан таким чином, але я тут на її запрошення, крім того, вона чудово проводила час. Загалом це була виграшна ситуація для всіх.
— Який фільм ми будемо дивитися сьогодні? Аніме, так? – запитала я.
— Це історія з елементами наукової фантастики і дорослішання. Він має хороші відгуки, тому я зацікавилася!
Під час невимушеної розмови я легенько притиснулася до Мізуто, щоб подражнити. Було надто незручно липнути до нього перед Хіґашірою-сан, тож ця межа – мій максимум, але від думки, що йому доводиться стримуватися і не реагувати, чомусь ставало смішно.
Якби ми були тільки вдвох, цей хлопець не проявляв би такої стриманості у словах. Але перед Хіґашірою-сан він явно стримувався. Отже, що робити далі? Щойно я подумала про це, автобус завернув за ріг – і мене різко кинуло вбік. Через це мої груди, якими я намагалася до нього не торкатися, вдарилися об руку Мізуто.
— …кх!
Хви... хвилиночку! Я н-не хотіла заходити так далеко! Навіть після того, як автобус закінчив поворот, я не змогла примусити себе відразу відсторонитися. Щось підказувало мені, що якщо я це зроблю, то програю! Я глянула на обличчя Мізуто.
— Я вже дивилася роботи цього режисера. Вони дуже самобутні, тож я думаю, що вони тобі сподобаються, Мізуто-куне!
— Я не дуже добре знаю режисерів аніме. Дякую, що ти подбала про мене, — абсолютно спокійно відповів він.
…Тепер я справді відчуваю, що програла! Зрештою я притискалася грудьми до нього, аж поки автобус не приїхав до нашої зупинки.
◆ Ірідо Мізуто ◆
…Чому я почувався таким виснаженим лише від поїздки на автобусі?
— Там є Тораноана, а навпроти Мелон Букс, — сказала Хіґашіра.
— Тут багато магазинів для отаку, — зауважила Юме.
— Далі зал з аркадними іграми, де розважаються справжні отаку.
— Ти добре граєш, Хіґашіро-сан?
— Мене навчила мама. Бо девіз нашої сім’ї: «Ті, хто кидає Секіро на півдорозі, повинні впасти мертвими».
— А… Зрозуміло. – Очевидно, Юме не знала про що йшла мова.
Коли ми йшли торговим районом, вона розмовляла з Хіґашірою так, ніби нічого не сталося. Ідучи позаду, я мовчки кипів. Дражнить людей і грається з ними… Раніше, коли я проявив уважність до її дивної поведінки, вона розлютилася. Що це в біса за подвійні стандарти?!
Коли ми прийшли до кінотеатру, Хіґашіра пішла до каси, щоб купити квитки, які вона забронювала заздалегідь. Вони мали спеціальний тариф для старшокласників, тож ціна була приблизно у вартість однієї книги. Досить економно. Після того, як ми повернули Хіґашірі гроші, Юме заговорила:
— Я швидко заскочу до туалету. Ти в порядку, Хіґашіро-сан?
— Так. Я залишуся тут. – Хіґашіра легенько махнула їй.
До відкриття залу ще залишався деякий час, тому я сів на лавку. Навколо було чимало людей, які дивилися у смартфони або базікали.
— Гаразд.
Поряд сіла Хіґашіра. На деякий час запанувала тиша. Вона неспокійно погойдувалася туди-сюди, переглядаючи трейлери фільмів, що відтворювалися на великому моніторі. Здавалося, їй було нудно. Я припустив, що вона звикла до кінотеатрів, з того, як гладко пройшов процес отримання квитків.
Хіґашіра раптом нахилилася вперед і подивилася на мене.
— Слухай… Мізуто-куне…
— Так?
— У тебе сьогодні поганий настрій?
— …Га?
Це заскочило мене зненацька. Я злегка примружився і лише потім усвідомив, що це ще більше стурбувало Хіґашіру.
— Ні, ну, мені здалося, що твоє обличчя в автобусі було трохи скутим… Вибач, якщо мені здалося!
В автобусі, так? Зрозуміло. Вона подумала, що в мене поганий настрій, бо я намагався тримати нейтральний вираз обличчя, щоб не реагувати на витівки Юме. Не очікував, що для неї я виглядатиму так, ніби в мене поганий настрій. Вибач, Хіґашіро.
— Все гаразд, не хвилюйся. Просто… я не так часто їжджу автобусом, тому відчував легку нудоту.
Я постарався вигадати переконливе виправдання і говорити м’яко, але Хіґашіра все одно виглядала ще трохи стурбованою.
— Он воно як? Мені від цього легше… У мене мінімальний досвід у дружніх прогулянках, тому я хвилююся, що тобі нудно.
Іноді Хіґашіра дивилася на мене саме так. Хоча зазвичай вона жила у своєму власному ритмі, не турбуючись про те, що думають інші, іноді ніби відбувалося повернення до тями. Тоді Хіґашіра дивилася на людину поряд і ніяково стискалася… Такі моменти траплялися приблизно раз на три дні.
При нашій першій зустрічі теж було так. У день, коли ми зустрілися в бібліотеці і заговорили, Хіґашіра відповідала мені боязко, з тривожним обличчям, ніби саме її існування було гріхом… Знаючи це, я мав висловитися чітко, не залишаючи місця для неправильного тлумачення.
— Не хвилюйся. – Мені ніколи не було нудно. Жодного разу. – Якою б необізнаною з ситуацією ти не була, я ніколи не буду сердитися на тебе.
— Га? Але ти виглядаєш досить розлюченим…
— Я не злюся, я тебе лаю.
— Хаа? – протягнула вона й опустила плечі.
І тоді я сказав:
— Серйозно, не хвилюйся. Я пам’ятаю свою обіцянку.
Я завжди буду таким, яким ти мене знаєш.
Обіцянка, яку я дав, коли відмовив на твоє освідчення, і повернулися до наших
дружніх стосунків.
Хіґашіра сором’язливо гралася з чубчиком, вираз її обличчя розслабився.
— Ехехе.
— Чого ти смієшся?
— Я завжди тебе підтримуватиму, Мізуто-куне.
— Не роби з мене айдола без дозволу.
Коментарі
Дописати коментар