6.4 Лише ти у всьому світі
6.4 Лише ти у всьому світі
Я сказала це. Мені вдалося сказати правду. Я не була дівчиною Мізуто-куна. Насправді я – невдаха, яка освідчилася й отримала відмову. Тож тепер, почувши правду, будь ласка… залиште нас з Мізуто-куном у спокої.
Настала коротка пауза. Момент, коли всі намагалися осмислити мої слова. Потім дівчина, яка зазвичай проявляла уважність до мене, сказала:
– Ну ось, знову. Не треба соромитися, гаразд? – сказала вона і легенько поплескала мене по плечу.
Я сумнівалася, що за її словами стояв якийсь злий умисел. Якщо вже на те пішло, то це була моя вина, що я не змогла добре висловити свої думки. Однак я нічого не могла з цим вдіяти, чи не так? Я була такою, якою була.
– Я кажу правду!
Вийшло
голосніше, ніж я планувала.
У класі запанувала тиша, і я відчувала, як погляди інших пронизують моє тіло. Я… не хотіла кричати. Проте… я… ні… це не… Вибачте.
Вибачте. Вибачте. Вибачте. Вибачте. Вибачте.
Вибачте. Вибачте. Вибачте. Вибачте. Вибачте. Вибачте. Вибачте. Вибачте.
– …Ви-вибачте… – я змогла пробурмотіти лише невелику частинку емоцій, що вирували в мені.
Я не знала, чи почули вони мене. Бо не мала ні найменшого уявлення, якою була правильна гучтість голосу, щоб люди почули.
– О, ні… – Вона явно почувалася незручно, коли прибирала руку з мого плеча. – Е, вибач…
І після цього дівчата відійшли від мене та почали говорити приглушеними голосами. Ну… гадаю, вони говорять про те, що я не вмію читати атмосферу.
– …Хуу.
Я видихнула. Мені здалося, ніби з плечей звалився тягар. Після цього спалаху я більше не звертала уваги на те, що відбувалося навколо, і вийшла з класу. Я мала здобути собі їжу, бо мама сьогодні не приготувала мені обід.
◆ Ірідо Мізуто ◆
– …Вона ще не прийшла?
Я, як завжди, прийшов до бібліотеки, але Хіґашіри ніде не було видно. Оглянувши приміщення, я поставив сумку на кондиціонер і дістав книгу, яку читав. Можливо, вона затрималася на занятті? Або настала її черга прибирати? У будь-якому разі вона незабаром прийде сюди, тож я вирішив почекати.
Я не встиг озирнутися, як вже дочитав книгу. Гм? Я нахилив голову. Котра година? Я поклав книгу в сумку і дістав смартфон. Вже… п’ята?! Минула понад година з того моменту, як я прийшов до бібліотеки – урок і прибирання не могли зайняти стільки часу.
Однак Хіґашіри не було видно.
Я перевірив Line, але не побачив жодного повідомлення. Що сталося? Вона захворіла і відпочиває?
Раптом я почув, як бібліотекарка перегорнула сторінку книги. Так… тихо? Я лише щойно це зрозумів. Допитливі глядачі, які нишком зазирали в цей куток, зникли. Вони втратили інтерес? Так швидко? Якщо це правда, то я мав би радіти, наскільки короткою була концентрація їхньої уваги…
Однак я раптом згадав слова, які Хіґашіра пробурмотіла вчора:
– …Ти ж ніколи не бачив, яка в класі…
Я ніколи раніше не бачив її такою. Це не та Хіґашіра, яку я знаю. Раптом телефон, який я тримав у руці, пискнув, сповіщаючи про повідомлення. З’явився екран чату.
Ізанамі: Вибач, мене сьогодні не буде.
Хіґашіра надіслала повідомлення. Е-е, трохи запізно, чи не так? Я одразу набрав відповідь.
Мізуто: Що сталося? Ти застудилася?
Повідомлення
було позначене як прочитане. Минула коротка пауза перед тим, як вона відповіла.
Ізанамі: Я мала дещо зробити.
Вибач.
Це було дивно. Чому їй знадобилося стільки часу на таку просту відповідь? Чому її повідомлення були такими короткими? Зазвичай вона відповіла б якимось жартом, наприклад, «Так, я захворіла. Подбаєш про мене?». Але понад усе – чому вона так багато вибачалася?
Мізуто: Щось сталося у класі?
Вона відповіла через кілька секунд.
Ізанамі: Ні.
Ізанамі: Думаю, нам краще не бачитися деякий час.
Я насупився, дивлячись на її повідомлення, що прийшли одне за одним.
Мізуто: Вони щось сказали?
Мізуто: Це не схоже на тебе. Не хвилюйся про те, що думають інші.
Цього разу відповідь на мої повідомлення прийшла одразу.
Ізанамі: Це я.
Ізанамі: Вибач.
Після цього я не отримав відповіді на жодне надіслане повідомлення.
Втупившись у стелю, я лежав на дивані у вітальні. Мені зовсім не хотілося читати. Її повідомлення і постійне «вибач» крутилися у моїй голові. Навіть коли я намагався читати, слово «Вибач» закривало собою сторінку і я не міг нічого побачити.
Тому я просто дивився у стелю. Однак навіть нам з’являлося повідомлення Хіґашіри: Вибач…
– Агов… Ти в порядку? – наді мною з’явилося обличчя Юме, ніби закриваючи від мене уявний текст на стелі. Вона, відкинувши назад довге чорне волосся, дивилася на мене згори вниз. – Люди навіть говорять про те, як ти одягав на неї шкарпетки. Чому б тобі не проявляти трохи більше стриманості? Той маленький закуток у бібліотеці не робить вас невидимими, зн…
– …Чому?
– Йой! – скрикнула Юме, коли я підскочив, і поглянула вбік.
Мене переповнював гнів. Все діяло на нерви. Весь світ дратував.
– Ми з Хіґашірою давно зависаємо в тому місці – то чому маємо тікати? Чому маємо ховатися? Чому?!
– З-заспокойся… Що сталося?
Помітивши, що Юме дивилася на мене зі збентеженим обличчям, я нарешті зрозумів, наскільки розпаленим був. Я повільно видихнув і спробував заспокоїтися, але гнів досі продовжував кипіти всередині.
– …Вибач.
– Все гаразд, але… – Юме пильно подивилася мені в обличчя. А потім: – Посунься.
– Га?
– Ну ж бо! Звільни трохи місця! – Я звільнив місце на краю дивана, а Юме негайно там сіла. Поклавши руки на коліна, вона подивилася на мене. – Розказуй.
– …Га?
– Розкажи мені все! Щось сталося з Хіґашірою-сан?
– Це не твоя справ…
– Я знала, що ти це скажеш! І в мене є готовий контраргумент! Звичайно, коли це стосується моєї сім’ї і моїх друзів, це моя справа!
Я замовк. Не очікувано… але я зазнав поразки. Крім того, вона все правильно сказала.
Вираз обличчя Юме пом’якшав, а її тон був лагідним, ніби у матері, що заспокоювала заплакану дитину.
– Що сталося? Тобі сказали щось погане?
– Ні…
– Акацукі-сан сказала, що якщо хтось стане надто зухвалим і вдасться до знущань, вона зробить так, щоб ця людина поплатилася за свої дії.
– Що робиться в її голові…? – Хуу. Гаразд. Я не міг дозволити, щоб хтось поплатився за непорозуміння. – …Принаймні зі мною нічого не сталося. Каванамі грав роль мого охоронця.
– Я знаю. Щось сталося з Хіґашірою?
– Я… не знаю. – Звівши брови, я приклав палець до скроні. – З того, що мені розповів Каванамі, Хіґашіра не зазнавала знущань. З нею розмовляли якісь дівчата з її класу. Вона сама говорила щось подібне. Але…
Я розповів Юме про те, що Хіґашіра не з’явилася на нашому звичному місці, і показав нашу переписку в Line. У такій ситуації вже не йшлося про сором чи про те, що подумають інші.
– Думаю, вона намагається бути уважною до мене, але не розумію, чому вона робить це після того, як пережила відмову на освідчення. Чому її має хвилювати думка інших людей?
– Хаааааааа… – Юме протяжно зітхнула.
Я нахилив голову:
– У чому справа?
– …Це буде перший раз, коли я скажу щось подібне. Я знаю, що це досить непристойно, але не можу придумати іншого способу донести суть до тебе.
– Га?
Юме вказала на мене, глибоко вдихнула і заявила:
– Ти… абсолютний незайманець!!
Я буквально остовпів.
– Тобто, «пережила відмову на освідчення»? Що означає «чому її має хвилювати думка інших людей»? Ти нічого не розумієш! Ось у чому проблема з незайманцями! У вас забагато фантазій про дівчат!!
– Е… Га? Фантазії?
– Саме так! Ти нав’язуєш свої ідеали Хіґашірі-сан! Знаючи, як сильно ти занурюєшся у книги, сміливо можна сказати, що ти почав втрачати зв’язок між реальністю і вигадкою. Ти таємно називаєш її фатальною жінкою, так?!
– Та чорта з два!
Що за упередження сидять у цій дівчині?
Невже вона справді думає, що всі книжкові черв’яки називають дівчат поряд з
ними «фатальними жінками»?
– Звичайно, її хвилює, що думають інші! – виплюнула Юме без жодного натяку на сором. – Звичайно, вона хвилювалася про те, як її сприймають інші, особливо, коли мова заходила про людину, яка їй подобається!
– … – У мене не було слів.
– Це ж тебе дратувало, чи не так? Коли ви сиділи удвох на своєму місці, а на вас крадькома кидали погляди. Чи ти хочеш сказати, що це ніяк не вплинуло на твою поведінку? Ти хоч уявляєш, що відчувала Хіґашіра-сан, коли побачила тебе таким? Ти справді міг сказати, що та сором’язлива і боязка дівчина, яка, здається, іноді не вміє читати атмосферу, а іноді чудово розуміє настрій, зовсім не злякалася?
Хіґашіра… іноді стурбовано поглядала на мене. Щоразу я намагався запевнити її, що все гаразд, і, що я дотримаюся своєї обіцянки. Я пригадав, що вона мені казала.
– Хм? Не думаю, що мене можна вважати
спокійною людиною.
– Ти не хочеш?
– Тебе це турбує?
Чи справді з нею було все гаразд? Невже вона справді не хвилювалася через різні речі? Наскільки добре я знав Хіґашіру Ісану?
– Насправді вона звичайна дівчина, яка закохана в тебе по вуха. Але ти думаєш, що вона дивачка, яка не піддається впливу інших, тому Хіґашіра-сан погодилася грати цю роль. Інакше ви б не змогли так легко повернутися до дружніх стосунків. Вона приховувала біль розбитого серця…
Коментарі
Дописати коментар