Роман РБ. Том 10. Розділ 7-2
Розділ 7. Завершення весільного прийому. Частина 2
Розділ 7. Завершення весільного прийому. Частина 2
– Хах!
Я націлився на передпліччя Люка. Стиль Бога Меча – випереджувальний удар: Падіння Руки. Техніка, яку я вивчив давно, рутинний рух, який я повторював тисячі або навіть десятки тисяч разів.
– Ґхух!
Один замах – і мій кам’яний меч зламав руку Люка. Він випустив свою зброю, і та занурилася у сніг.
– Ще ні! – Люк негайно спробував підняти меч лівою рукою.
– Ні, все скінчено.
Я завадив йому схопити зброю, ударивши ногою в груди. Люк покотився снігом. Коли він спробував піднятися, я направив на нього меч.
– Досить! – вигук Аріель завершив дуель.
– …Кхр! – Люк вдарив зламаною рукою об землю, а потім зі стогоном схопився за неї.
– Елмор, зціли його.
За наказом принцеси, одна з помічниць підбігла до Люка. Вона обхопила його руку і піднесла так близько до своїх пишних грудей, що ті могли повністю поглинути постраждалу кінцівку, після чого наклала заклинання зцілення.
– Неймовірно… – позаду пролунав захоплений голос Кліфа.
Він нічого не знав про фехтування, тому, мабуть, не зрозумів. Чесно кажучи, цей бій був досить низького рівня. Існувало багато мечників і воїнів, які набагато кращі за мене. Наприклад, Солдат чи Еліналіз. Я б не зміг перемогти їх без магії і магічного ока. Люк – звичайний мечник. Якби я не використав магічне око, ми могли б обмінятися кількома ударами, але у нього не було шансів на перемогу, як і сказала Аріель.
– Старшокурснику Люку, з вами все гаразд?
– …Зі мною все гаразд.
Почувши його спокійну відповідь, я відкинув кам’яний меч. Він потонув у снігу.
Люк встав і подивився на мене. Звична легковажна посмішка зникла. Його обличчя стало серйозним.
– Бережи Сільфі.
– …Звісно. – Можливо, він насправді перевіряв мої навички, щоб побачити, чи зможу я захистити Сільфі? – Але було б добре, якби ви пояснили причину.
– У цьому нема нічого особливого, – зауважила Аріель. – Люк всього лише мав свої почуття з цього приводу. Чоловічка гордість, я думаю.
– Чоловіча гордість? Що, йому також подобається Сільфі?
Аріель насупилася на мої слова, хоча я не мав наміру з нього насміхатися. Чорт. Можливо, я сказав щось не те.
– Нам усім подобається Сільфі, але не в романтичному сенсі, – сказала вона. – Оскільки ми товариші, які розділяють життя і смерть, нас об’єднує міцний зв’язок.
– Прошу вибачення. Це було грубо з мого боку.
– Головне, що ти розумієш. – Обличчя Аріель знову стало спокійним. Вони подивилися на будинок. Усередині, ймовірно, Сільфі й Еліналіз все ще розмовляли. Аріель продовжила: – Колись… я повернуся до королівства Асура. І тоді буде два варіанти: або я займу трон, або помру. Другий варіант найбільш імовірний, тож королівський палац Асура стане для мене могилою.
– …Вам обов’язково повертатися?
– Якщо я цього не зроблю, то зраджу пам’ять тих, хто загинув, щоб довести мене аж сюди. Мій обов’язок – повернутися до королівства Асура.
Привілеї знаті йшли разом з відповідальністю. Попри похмурі слова, на обличчі принцеси не відображалося жодних емоцій. Безсумнівно, вона виглядала переконаною: те, що вона робить, правильне. Не те щоб я мав право судити, але, як на мене, таке ставлення робило її гарною кандидаткою на трон.
– Але Сільфі не має такого обов’язку, – продовжила вона.
Це правда. Вона не була ні членом королівської родини, ні дворянкою. Сільфі стороння людина, яку перекинуло до королівського палацу під час випадку з переміщенням.
Хоча вона, можливо, не клялася Аріель у вірності, але допомагала їй як подруга.
– Сільфі врятувала мені життя. Вона була поруч зі мною як подруга. Навіть після того, як стало відомо, що її батьки загинули, Сільфі залишалася зі мною. Я досі так сильно покладаюся на неї… Але досить. Настав час мені перестати покладатися на Сільфі і дозволити їй іти своїм шляхом.
Однак Сільфі рішуче налаштована слідувати за принцесою. Останні кілька років вони були разом. І за цей час пережили як хороше, так і погане. Я міг зрозуміти, чому Сільфі хотіла залишатися з ними до кінця.
Наприклад, якби Руїджерд вирішив викликати Лапласа на бій, я б, мабуть, приєднався до нього, хоча ноги б у мене тремтіли всю дорогу. Хоча, ні, це, мабуть, не зовсім вдале порівняння. Але бажання битися пліч-о-пліч з другом було таким самим. Якби Сільфі вирішила піти за Аріель, я б природно пишався нею. Але якби я думав, що це бій, в якому нема шансів перемогти, я б захотів зупинити її.
– Здається, Сільфі хоче залишитися зі мною до кінця, – сказала Аріель. – Але тепер вона одружена і, якщо ви будете наполегливо працювати, зрештою у вас з’являться діти. Як тільки це станеться, гадаю, її рішучість слідувати за мною згасне сама собою.
– … – Я не був у цьому впевнений.
– Але якщо цього не трапиться і вона змушуватиме себе йти за мною, будь ласка, зупиніть її.
Цікаво, чи зміг би я в такий момент зупинити Сільфі? Я так не думав. Швидше, я б погодився піти з нею, щоб допомогти. Власне, таким був мій намір з самого початку. Я вдячний принцесі за все, що вона зробила.
Хоча я почувався ніби між двома вогнями через Пола, але тут нічим не зарадити – у кожного свої обставини. Не слід ставити особистий комфорт вище за дух взаємодопомоги.
– Втім… – продовжила Аріель. – Якщо ви будете погано ставитися до Сільфі, то я заберу її назад. Упевнена, ми не зможемо перемогти вас завдяки чистій силі, але є багато інших методів. Тому, будь ласка, не змушуйте мене думати, що Сільфі краще піти з нами.
– Я пам’ятатиму це.
Це само собою зрозуміло.
– Що ж, пане Рудеусе. Будь ласка, подбайте про Сільфі.
Сказавши це, принцеса повернулася на п’ятках. Двоє її помічниць вклонилися мені, а Люк глянув на мене з повагою, коли піднімав свій меч. Потім четвірка закрокувала геть, під їхніми ногами рипів сніг, і зникла, навіть не дочекавшись, поки спуститься Сільфі.
Спостерігаючи за їхніми спинами, я подумав: «Коли прийде час, що б не сказала Аріель, ми допоможемо їй».
Коли ми повернулися до будинку, Еліналіз і Сільфі саме спускалися сходами. Очі ельфійки були опухлими, але з її плечей ніби звалилася гора.
– О, Руді. Де принцеса Аріель?
– Вона щойно пішла.
– Он як. Вибач, що залишила все на тебе. Вона щось сказала?
– Всього лише «Бережи Сільфі», – відповів я.
Поки я думав, слід чи ні говорити про дуель, уперед виступив Кліф.
– Люк раптово викликав Рудеуса на дуель. Але як і очікувалося від Рудеуса, він відбив напад одним ударом. Як шкода, що ви не бачили як цей зарозумілий тип здригався, тримаючись за зламану руку.
Кліф залишався незмінним. Він не зміг прочитати атмосферу. Хоча це не мало значення, але мені здалося, що Кліфу не надто подобається Люк? Ну, та байдуже.
Почувши це, Сільфі насупилася.
– Руді, ти бився з Люком?
– Ну, я б не назвав це бійкою. Швидше він викликав мене на дуель у присутності принцеси Аріель.
– …Розумію. Мабуть, Люк хотів сам переконатися.
– У чому? – запитав я.
– У твоїй силі. Люк ризикував своїм життям, щоб захистити нас з принцесою Аріель.
Я розумів, що вона намагалася сказати, але не очікував, що він був настільки запальним. Не слід судити людей, спираючись лише на упередження. Зрештою він чоловік. Чоловіча гордість і тому подібне.
Однак моя дружина, дізнавшись про нашу дуель, чомусь нітрохи не хвилювалася про мене? Зрештою супротивник використовував справжній меч.
– Але дякую, Руді.
– За що?
– За те, що проявив поблажливість до Люка. Він слабкий, тож ти убив би його, якби бився серйозно.
Очевидно, їй навіть на думку не спадало, що я можу програти. Я не мав поранень, а після пояснень Кліфа причин для хвилювання не було. Але все-таки бідолашний Люк. Сільфі щойно оголосила його слабким.
– Ну, досить про мене, – сказав я. – Ви вже закінчили розмову?
– Так, – щасливо кивнула Сільфі.
***
Отже, Еліналіз все ж таки була бабусею Сільфі. Іншими словами, вона мати Лоса. Еліналіз народжувала напівельфів по всьому світу, і через прокляття та власну особистість біди слідували за нею по п’ятах. Лише протягом останніх десятиліть вона змогла розвинути навичку краще справлятися з речами, але до цього часто виникали проблеми, наслідки яких досі давалися взнаки.
Особливо поганою ситуація була з ельфами. Очевидно, що її дітей цуралися лише тому, що вони були дітьми Еліналіз. Їх переслідували, зневажали і гнали геть. Це траплялося часто, ба більше, діти й онуки намагалися відсторонитися від неї, а деякі навіть посипали її словесними образами. Саме тому, Еліналіз не розкривала свого справжнього імені дітям, яких народжувала. Вона виховувала їх до повноліття, а потім розривала зв’язки. Так вона жила до цього часу.
Еліналіз з першого погляду зрозуміла, що Сільфі – її онука або правнучка. Вона не мала наміру розкривати їй щось. Але побачивши, якою щасливою виглядала Сільфі через свій шлюб, Еліналіз так переповнилася емоція, що аж розплакалася.
Це була важка і зворушлива історія. Я сам мало не розплакався. Однак Еліналіз відмахнулася від усіх спроб утішити її, стверджуючи, що це наслідки того, що вона сама зробила.
Після закінчення розмови Кліф відкликав мене у куток кімнати.
– Рудеусе.
– Ви щось хотіли, пане Кліфе?
– Закінчуй з «паном» і ввічливими звертаннями. Відтепер, будь ласка, на «ти» і «Кліф». Ні, ти просто мусиш так робити.
Це наказ від пана? Ну, гаразд, я не буду його дражнити.
– Це стосується Ліз.
– Ага.
– Чесно кажучи, вона виявилася не такою, якою я вважав.
– …Ага. То?
Він був розчарований, еге? Я міг це зрозуміти. Зрештою людина, яку він кохав увесь цей час, мала не лише дітей, а й онуків. І судячи з розмови, у неї могли бути і правнуки. Навіть я був неабияк здивований. Однак якби він звернувся з прохання «Допоможи мені розійтися з нею» після цієї розмови, я б розлютився.
Еліналіз не обманювала Кліфа. Це він неправильно зрозумів її і заховався в неї з власної волі. Звісно, це поширена історія, коли люди розчаровуються, дізнавшись правду, але для мене це все одно було огидно.
Проте я не збирався його
зупиняти. Еліналіз було б краще раз і назавжди позбутися такого негідника, а
потім жити з нами тут. І тоді, залежно від дозволу Сільфі, у нас би могла бути
псевдо шведська сім’я… Хвилинку, ні, я не
міг бути ні з ким, крім Сільфі. Хоча, ну, ми могли б сказати, що робимо це
заради неї…
– Вона ще трагічніша, ніж я собі уявляв. Я обов’язково позбудуся від її прокляття. Я геній, тому впевнений, що знайду, як це зробити… Але чи допоможеш ти мені, щоб збільшити шанси на успіх?
– … – І хто тепер огидний шматок лайна? Я. Вибач, Кліфе. – То ти не розчарувався, почувши її історію?
– Розчарувався? Звичайно, ні. Про що ти взагалі говориш? – відповів він без жодних вагань.
– А-але людина, яку ти кохаєш, переспала з купою різних типчиків, і в неї є не тільки діти, але й онуки. Розумієш?
– Що з того? Я послідовник Міліса. Якими б не були її обставини, навіть якщо вона далека від мого ідеалу, я маю зробити щасливою жінку, яка мене кохає, – рішуче сказав він.
Я затремтів. О чорт. Можливо, я справді його недооцінив. Чи слід мені відтепер називати його вельмишановний пан Кліф? Ну, не думаю, що слід заходити так далеко. Я просто називатиму його пан Кліф, як і раніше.
– …Зрозумів. Я допоможу вам усім, чим зможу.
– Так, добре знати, що я маю твою підтримку.
Коли я потиснув Кліфу руку, він міцно стиснув у відповідь мою своєю маленькою долонею.
– І перестань говорити так ввічливо. Ми ж друзі, правда?
– Дякую, але я відмовляюся.
Мене сповнювало глибоке почуття поваги до Кліфа. Якою б мізерною не була моя допомога, я зроблю все, що в моїх силах.
***
Зрештою Еліналіз і Кліф пішли. Залишилися лише я та Сільфі. Ми вдвох почали прибирати безлад, який залишили гості. Хоча я і використав слово «безлад», але наші гості були здебільшого вихованими, тому нам потрібно було лише витерти підлогу там, де пролили алкоголь. Залишилося чимало їжі, але це краще, ніж якби її бракувало. Ми їстимемо залишки на вечерю.
Коли прибирання було закінчене, сонце вже сіло, а небо потемніло. Я освітив кімнату і повернувся до вітальні. Коли я сів на тримісному дивані, Сільфі влаштувалася поруч зі мною. Цей день мене виснажив.
– Багато чого сталося, але я рада, що все пройшло добре, – з усмішкою сказала Сільфі, поклавши голову мені на плече.
– Так.
Я обійняв Сільфі, і вона повністю пригорнулася до мене. Я зарився обличчям у її волосся і вдихнув. Ммм який солодкий аромат.
– Руді, це лоскотно.
Попри ці слова, Сільфі, здавалося, не заперечувала. Тому я продовжив втягувати запах.
– Руді… я думаю відростити волосся, – раптом заявила вона.
У минулому я багато разів пропонував їй це, але кожного разу отримував відмову. Мені завжди здавалося, що подвійні хвостики або кінський хвіст пасуватимуть Сільфі, але я не очікував, що це справді колись станеться.
– …Ви впевнена?
– Чому так ввічливо?
– Бо це серйозна розмова.
– Ем, вона не така вже серйозна. Моє волосся більше не зелене, розумієш? Принцеса Аріель сказала мені бути більш жіночною, але я все ще планую носити штани в університеті, тому подумала, що, можливо, краще відростити волосся.
То он воно що. Вона більше не соромилася свого волосся. Я з цікавістю запитав:
– Ти не збираєшся носити жіночу форму?
– Е ні, вона мені не пасуватиме.
Я думав з точністю навпаки. Мабуть, для того, що вона це побачила і повірила, потрібно буде купити їй таку форму, коли випаде можливість.
Крім того…
– Що ж, я б хотів побачити тебе з довгим волоссям. Упевнений, ти будеш дуже милою. Хоча і зараз ти мила.
– Хе-хе-хе, дякую. Тоді добре. Я відрощу волосся.
Це означало, що мені скоро доведеться попрощатися з коротковолосою Сільфі. Я мав як слід закарбувати цей образ у пам’яті, поки була така можливість. Хоча я більш ніж впевнений, що зможу знову побачити її такою, якби Сільфі підстриглася.
– Руді, я буду наполегливо працювати, щоб твоє кохання до мене завжди залишалося сильним.
Що це за слова? Вони довели мене до сліз. Як вона може мене так кохати? Я також маю наполегливо працювати, щоб її почуття до мене ніколи не згасли… Навряд чи вона говорила про самовдоволеного мудака, тому мені слід припинити бути дурним і з усіх сил прагнути до того, щоб стати розумнішим. Хоча я не був упевнений, що в мене вийде, але… я мав зробити все можливе.
– Сільфі, дякую за твої сьогоднішні старання.
– Я також вдячна тобі, Руді.
Оскільки сьогоднішній день нас виснажив, я вирішив, що ми приймемо ванну, а потім відпочинемо.
Ось так ми з Сільфі одружилися.
~ ~ ~
Коментарі
Дописати коментар