Роман ЗЦВ. Розділи 157-158
Розділ 157. Попіл. Частина 1 | Розділ 158. Попіл. Частина 2
Розділ 157. Попіл. Частина 1
Таса не збрехав, усі люди, що прийшли сюди, відьми, Попіл відчувала магічну силу в їхніх тілах, і навіть приблизно може визначати наскільки вони сильні – особлива та, що очолює групу, її магічна сила, як гострий ніж. Уже тільки зосередившись на відчуттях, можна відчути слабке поколювання.
– Мене звуть Попіл, приємно познайомитися з вами, сестри Союзу Співпраці, – вона відклала меч, ступила вперед і по черзі обійняла чотирьох відьом… «Ні, – подумала вона, – їх має бути п’ять». Попіл підняла голову, вдивляючись у чорні цятки, що літали в небі. – Вона не спуститься?
– Вона стежить за дорогою, – усміхнулася відьма, що очолює групу. – Я – Соловейко, – затим вона вказала на трьох інших відьом, – Сувій, Листочок і Луна. – Нарешті вона вказала на небо. – Та маленька дівчина – Блискавка.
Попіл здивовано дивилися на Сувій. Її магічна сила відчувалася дуже цікаво, ніби хмарина, що огорнула все тіло. Це відчуття приголомшило Попіл:
– Надзвичайна?
Соловейко теж виглядала трохи здивованою:
– Ти бачиш магічну силу?
– Не бачу, а відчуваю, – пояснила Попіл. – Надзвичайні можуть відчувати форму і потік магічної сили, тому що кожна клітинка їхнього тіла змінена магією. Гадаю, ця сестра відчуває те саме, що і я.
Сувій усміхнулася і кивнула:
– Так, це дозволило мені знайти багато супутників у широкому морі людей.
– Наскільки рідкісні надзвичайні? – запитала Соловейко.
Її в першу чергу цікавила кількість, а не те, хто такі «надзвичайні»… Попіл подумала, чи може бути, що Союз Співпраці також чув про існування надзвичайних відьом? Це таємниця, яку церква ретельно приховує, тому що здібність надзвичайної відьми прямо впливає на неї саму і не обмежується божим каменем відплати. Будь-яка виявлена надзвичайна стає ворогом номер один для церкви.
– На тисячу відьом буде лише одна надзвичайна, – її думки ніяк не впливали на спокійний вираз обличчя. – Наразі, разом із Сувій, я бачила лише трьох. – Попіл на мить замовкла. – Між іншим, я пригадую, що ім’я лідерки Союзу Співпраці Хакала. Як вона?
– Вона мертва, – Соловейко похитала головою, – загинула, шукаючи Святу Гору.
– …це справді сумна новина, – тихо сказала Попіл, однак її трохи занепокоїло те, що Соловейко не проявила особливого суму, відповідаючи на запитання. – То хто тепер ваш лідер?
– Ходімо до Прикордонного Міста, там і поговоримо, – усміхнулася Соловейко. – Скоро ти з ним зустрінешся.
… …
Після того, як вони зайшли до міста, Попіл відчула, що щось не так. Відьми Союзу Співпраці справді могли відкрити йти вулицею, тримаючи факели в руках. А в місті навіть після настання темноти не панує цілковита тиша, за вікнами багатьох жителів виднілося слабке світло. Прислухавшись уважно, можна почути, що там лунають голоси дітей, що читають уголос.
Хоча такі речі, як свічки, недорогі, простолюдини не мають багато грошей і не будуть використовувати їх так легковажно. Неймовірне видовище, що в місті стільки жителів може запалити свічки. Плюс читання по складах, невже навчають дітей читати?
Однак інші не говорили про це, тож Попіл не розпитувала. Хай там що, вони не житимуть тут довго, вона забере їх звідси якнайшвидше.
Проходячи перехрестя за перехрестям, група все ближче підходила до замку. Попіл уже бачила темні стіни та охорону, що стояла у нічну варту.
– Куди ми йдемо? – не могла не запитати вона.
– До замку Прикордонного Міста, ми майже на місці, – відповіла Соловейко.
– Зажди, – Попіл сповільнила кроки, – там живе володар.
– Так, і відьми теж там живуть.
– Ви змогли домовитися з володарем? – Попіл спохмурніла. Яким би сильним не був Союз Співпраці, йому важко конкурувати з дворянами та церквою, тому єдиною можливістю є співпраця, що також один зі шляхів виживання для деяких відьом. Шкода, що більшість дворян не бажають сісти та чесно обговорити умови зі знедоленими відьмами, а натомість тиснуть і вимагають дедалі більше, тому цей варіант швидко вичерпує себе.
– Саме так, – тон Соловейка не показував жодних слідів образи через утиски, він, здавалося, був сповнений радості. – Всі ми підписали угоду з Його Високістю.
Попіл не відчувала радості за них. Договір із паперу і чорнил не обов’язково мав силу. Коли володар втомиться платити або захоче призупинити рівноправні стосунки, то може зім’яти папір та кинути в камін. Ніхто не переживатиме за відьом, їхній статус – самотній човен у морі, який може перекинутися у будь-який момент.
«На щастя, я тут, – подумала вона, – і я заберу їх звідси за море. Там є будинки, зведені самими відьмами, і ми будемо далеко від загроз церкви й інших людей».
Коли вони пройшли крізь ворота замку, вартові, що вже звикли до появи відьом, привіталися з ними.
Порівняно з палацом у столиці тутешній замок володаря, безсумнівно, набагато менший і темніший. На стінах коридору висить лише кілька смолоскипів, а мерехтливе світло не могло освітити всю підлогу, тож іти було доволі гнітюче. Лише коли вони увійшли до вітальні, то побачили яскраве світло.
У кімнаті Попіл побачила ще відьом, вони, здавалося, вже довго тут чекали, і, коли побачили її, заплескали в долоні, висловлюючи свою радість. Соловейко зробила два кроки вперед, уже збираючись коротко її представити, коли до них кинулася відьма.
– Венді! – крикнув хтось.
Попіл помітила це, але нічого не зробила. Вона відчувала здивування і радість, без жодної краплі ворожості. Незабаром її обняли теплі руки.
– Ти вижила, – голос відьми був сповнений хвилювання. – Дякую, що врятувала мене.
Попіл була збентежена:
– Ти…
– Мене звуть Венді, – вона опустила руки і поглянула прямо в очі Попіл. – Маленька дівчинка з хору. Пригадуєш мене?
… …
У спальні на другому поверсі залишилося тільки двоє людей, Попіл і Венді.
Вона не очікувала зустріти тут товаришку з монастиря.
Хоча це дещо надмірно, називати її товаришкою. За винятком тої ночі, Попіл ніколи не бачилася з Венді. По суті, вона тоді навіть не звернула увагу на те, що разом з нею у тій підземній кімнаті була ще одна дівчина. Не кажучи вже про те, що вона потім теж стала відьмою.
– Після того, як я втекла з монастиря, я осіла в окрузі Морський Бриз, – перш ніж Венді заговорила, вона якийсь час мовчала. – По чутках виходить, що того дня в монастирі сталася пожежа, і також невідомо, що сталося з іншими дівчатами.
– Пожежа? – Попіл похитала головою. – Це зробила церква, щоб приховати ситуацію. Я вбила кількох священників і воїнів армії суду, які намагалися зупинити мене, поки… не з’явилися воїни армії божої кари. Шрам на моєму оці залишив один із них. Якби я не вирішила втекти, боюся, я б там померла, коли б прибули інші воїни армії божої кари.
– Армія божої кари… – повторила Венді з широко розплющеними очима. – Хто вони такі?
Розділ 158. Попіл. Частина 2
– Вони – елітні воїни церкви, також слугують секретною зброєю, яку використовують проти надзвичайних відьом, – сказала Попіл. – Вони мають силу і швидкість, що не поступаються моїм, і… – вона завагалася. – Здається, у них немає свідомості. Під час бою я відрубала воїну армії божої кари руку, але він без жодних вагань завдав по моєму оку удару лівою рукою. Навіть коли я розвернулася і втекла, це несильно вплинуло на його дії. Це ніяк не пов’язано з силою волі. Навіть якщо бойовий дух можна зберегти після того, як відрубали руку, не можна за короткий час до цього звикнути.
– Я чула лише про церковну армію суду, – промимрила Венді. – Якщо у них є такі могутні воїни, то чому вони ніколи не з’являлися за попередніх полювань на відьом?
– Не знаю, – повільно сказала Попіл, – навіть назву «армія божої кари» я почула від кількох людей лише після того, як повернулася до Старого Святого Міста.
– Ти… повернулася? – здивовано запитала Венді.
– Так, хіба можна було так легко відпустити тих покидьків? – вона встала і підійшла до вікна. – Пізніше я напала на кілька маленьких церков і гарнізон армії суду. Я думала, що вони дійсно не відчувають жодного страху перед смертю, але перед лицем смерті та болісних тортур вони поводилися не краще за звичайних людей, відчували страх і благали про милосердя. Саме від них я і почула назву армія божої кари. Воїни божої кари – це воїни армії суду, змінені за допомогою ритуалів. Тільки найкращі можуть отримати подібну честь. Прийняття ритуалу зміни має бути добровільним. Здається, існує зв’язок між успішністю ритуалу та добровільністю і готовністю. Іншими словами, армія божої кари відрізняється від відьом, вони не формуються природним шляхом чи завдяки своїм талантам, а змінюються штучно.
– … – Венді була настільки вражена цією новиною, що не могла говорити.
– Припускаю, що вони не можуть використовувати армію божої кари, як армію суду, через побічні ефекти перетворення. Воїн, який втратив розум, у певному сенсі нічим не відрізняється від монстра, – зітхнула Попіл. – У той час я вдень ховалася у каналізації чи глибоких колодязях, а вночі виходила, щоб напасти на церковних вірян. Я була змушена тікати, тому що церква почала обшукувати місто. Коли я пішла, мій одяг і шкіра були вкриті кров’ю, настільки густо й моторошно, що в очах інших я виглядала як звір, що втратив розум.
Попіл відчула руку Венді на плечі.
– Тепер це не має значення, тут можна жити як звичайна людина, Його Королівська Високість дуже добрий до сестер. Ми разом пережили Місяці Демонів та напад герцога фортеці, тепер більшість жителів міста приймають існування відьом. Це місце – Свята Гора, яку ми шукали.
Попіл подивилася на жінку, яка поряд з нею обперлася на підвіконня. В її спогадах діти, що жили в монастирі, були худими і слабкими, їхні очі були пустими, без жодного проблиску живого духу. Нинішній зовнішній вигляд Венді важко пов’язати з тим, якою вона була в підлітковому віці, її фігура і зовнішність сильно відрізнялися від того часу, а природна ніжність у голові викликали умиротворення і спокій.
Однак Попіл потрібно дещо сказати:
– Я не залишуся тут, я прийшла сюди не для цього. – Вона зробила паузу. – Я хочу забрати вас звідси у справді безпечне місце. Прикордонне Місто таким не є.
– Ти не залишишся тут… – Венді на мить була шокована. – Чому?
– Поки ви живите на континенті, вам загрожуватиме церква. Тіллі зібрала більшість відьом з королівства Сірий Замок і попрямувала до фіордів, плануючи побудувати там королівство відьом.
– Хіба у фіордах немає церкви?
– Через особливості рельєфу архіпелагу – острови розділені, тож вплив церкви зберігається лише на обмежених землях, і… – у Попіл піднялися кутики губ: – там немає армії божої кари.
Настав час показати їм лють відьом. Острів за островом викорінити владу церкви, так само як вони робили з відьмами.
– Ти і твої сестри повинні піти, Венді. – Продовжила переконувати Попіл. – Це помилка – поширювати чутки, щоб запрошувати нових сестер. Раз я їх почула, то і церква їх почує. Вони ніколи не дозволять відьомській організації розростися. Гадаю, пройде небагато часу, коли армія церкви закрокує через весь Сірий Замок, щоб знищити вас. Зіткнувшись із непереможною армією божої кари, думаєш, четвертий принц захистить вас? Жоден дворянин не захоче воювати за вас. Лише відьми живуть і помирають разом, зараз він може ставитися до вас добре, але коли прийде час, принц покине вас без жодних вагань.
Венді якийсь час мовчала, перш ніж заговорила:
– Не знаю, що думають інші сестри, але я не покину Прикордонне Місто.
– Це місце вже на межі падіння, – спохмурніла Попіл, – залишатися тут – небезпечно.
– Якщо заради того, щоб уникнути неминучої небезпеки, покинути принца і місто, то яка різниця між цим і тим, що він покине нас? Я не хочу бути такою людиною, і… – вона глибоко вдихнула, – я не думаю, що Його Високість піддасться тиску церкви, як ти сказала. Якось Соловейко поставила йому те саме запитання, і він відповів: я хочу, щоб кожна відьма жила тут як звичайна людина, тож заради цього я не вагаючись стану ворогом церкви.
– … – Попіл нічого не сказала. Якийсь час вона не знала, що говорити. Попіл чула забагато подібних обіцянок, навіть якщо принц готовий захищати відьом до кінця, який у цьому сенс? Перед обличчям більшої сили це ніщо інше, як збільшення кількості жертв.
Вона нарешті з’ясувала ситуацію із Союзом Співпраці. Після смерті Зміїної відьми Хакали решту відьом прийняв володар Прикордонного Міста. Таса, який дійшов аж до міста Срібного Сяйва, щоб поширити чутки, ймовірно, робив це не заради того, щоб врятувати відьом, бо є не простим містянином, а особистим охоронцем принца. Хоча вона не знала, якими хитрощами він скористався, щоб змусити відьом довіритися йому, але під загрозою її великого меча маскування, що він ретельно вибудував, незабаром має розвалитися.
– Я хочу поговорити з вашим володарем Роландом Вімблдоном, – нарешті сказала Попіл глибоким голосом.
… …
Наступного ранку вона зустрілася з Його Високістю четвертим принцом.
Соловейко привела Попіл до кабінету, і вона знову побачила цього огидного чоловіка.
Хоча вона не хотіла цього визнавати, у ньому була така сама кров, що і в Тіллі. Його довге сиве волосся, символ королівської родини Сірого Замку, зав’язане у простий хвіст, випромінювало м’яке сріблясте світло у ранковому світлі. Його брови і перенісся чимось нагадували Тіллі, але що більше вона знаходила між ними схожого, то більше він їй не подобався. На відміну від звичного образу, який він мав раніше при дворі, його нинішнє вбрання дуже чисте, за винятком добре підігнаного вбрання, на ньому майже не було прикрас, жодних сережок, намист, каблучок чи браслетів. Хоча він просто відкинувся на спинку стільця, складалося враження, що він дивиться на інших згори.
Аура лідера.
Вона не могла про це не подумати.
«Гаразд, судячи лише із зовнішнього вигляду, ти справді розвинувся, – холодно подумала Попіл. – Проте не знаю, як довго ти зможеш зберігати цей образ».
– Ласкаво прошу, я чув, тебе звати Попіл? – він проявив ініціативу, ставлячи запитання. – Ти посланець, якого надіслала моя сестра, так?
– Я сама вирішила приїхати до Прикордонного Міста.
– Але це все одно можна вважати за прибуття посланця, чи не так?
– … – Попіл насупилася, чому він так наголошує на слові «посланець»? Вона не хотіла влізати у ці незначні дрібниці. – Гадаю, так.
– Дуже добре, посланцю Попіл, – він показав незрозумілу посмішку, – я чув, що ти хочеш забрати моїх відьом?
Коментарі
Дописати коментар