Роман ЗЦВ. Розділи 906-907
Розділ 906. Розкриття таємниці. Частина 1 | Розділ 907. Розкриття таємниці. Частина 2
Розділ 906. Розкриття таємниці. Частина 1
Протягом наступного тижня атмосфера в замку була надзвичайно напруженою. Керівники основних відділів щодня збиралися на годинні наради і доповідали про ситуацію.
– Що? Ви ще не знайшли жодних слідів демонів? – Баров сьорбав чай і оглядав всіх за столом.
Чи то готовність Венді взяти на себе повну відповідальність, чи то факт, що план перевезення насіння «Золотої №2» поступово просувався, але старий голова ратуші виглядав більш розслабленим і не відчував такого занепокоєння, як у перші кілька днів.
– Розвідувальні загони першої армії розширили периметр до краю луків, але нічого не виявили, – лаконічно відповів командир гарнізону. – Далі на північ лежить густий дикий ліс. Без належної логістичної підтримки розширити зону пошуку далі буде надзвичайно складно.
– На цьому можливості смертних вичерпуються. Забудьте про демонів і демонічних звірів, навіть комахи, що там мешкають, можуть легко забрати ваші життя. – Здавалося, Елія не втрачала жодної нагоди, щоб поглузувати. – Залиште це завдання нам. Відьми божої кари діють групами по десять осіб. Вони вже просунулися до району Перлових озер, за тридцять лі до Родючої Рівнини, й облаштували там невеликий форпост.
– Перлові озера? – спитала Венді.
– Це місце позначене багатьма пташинами гніздами на мапі дівчини-вовчиці – колись це була густа мережа озер, які живилися джерелами, але їх майже поглинули болота.
– Це не загрожує якимись небезпеками, правда?
– У нас набагато більше досвіду боротьби з демонами, ніж у вас. Одна відьма божої кари може впоратися з трьома-чотирма лютими демонами одночасно. Поки група з п’яти осіб тримається разом, можна бути певними, що вони здатні знищити невеликі патрулі ворога, – серйозно сказала Елія. – Звісно, якщо дівчина-вовчиця зустрілася з невеликим патрулем демонів, то їхні основні сили, швидше за все, недалеко.
– Невже вони ніколи не діють поодинці? – з цікавістю запитав Баров.
– Потреба у червоному тумані означає, що вони не можуть відходити надто далеко від точок постачання, – пояснила Паша. – Зрештою демони не можуть діяти так вільно, як люди.
– То… навіть якщо вони так далеко від Беззимного міста, ми все одно не можемо ослабити пильність?
– Якщо не встановити сторожові пости кожні три-чотири лі, утворивши мережу навколо Беззимного міста, ми не зможемо гарантувати, що ворог не матиме шансів на проникнення.
– І навіть так це не принесе великої користі, – додала інша вища відьма, Селін. – Без достатньої кількості печаток прослуховування, на той час, коли сторожовий пост виявить моторошного звіра, уже буде пізно передавати повідомлення до міста.
Почувши це, Венді не могла подумки не зітхнути. Складна місцевість Диких Земель діяла як невидима перешкода, що обмежувала погляд Беззимного міста на ті території. Весь північний захід був схожий на таємниче царство, оповите туманом. Все, що вони могли, це повільно шукати підказки про ворога у цьому хаосі.
Новина від Лоргар прийшла у найневідповідніший момент.
Якби ця звістка надійшла до від’їзду Його Величності, коли Сільва, Блискавка, Мейсі, Соловейко й інші були ще тут, їм би знадобилося всього лише день або два, щоб розвідати ситуацію на півночі.
У цій ситуації її здібність була не надто корисною.
– Хоча може здатися, що я втручаюся, але, голово ратуші, чи можете ви сказати мені, як містяни реагували останні кілька днів? – раптом запитала Тіллі. – Чи відчували вони страх або паніку?
– Я з радістю відповім на ваше питання, – Баров швидко поставив чашку і, приклавши руку до грудей, вклонився п’ятій принцесі. – Усе в місті перебуває під контролем ратуші. Клерки останнім часом отримують чимало запитів, але більшість з ним складаються з питань про те, де перебуває ворог, і чи потрібна допомога першій армії. Іншими словами, містяни не тільки не панікують, але і мають досить високий моральний дух, навіть ефективність нічних змін значно покращилася. Будьте певні, абсолютно ніхто не пов’язує цю справу з відьмами Сонного острова.
– Он як… це добре.
– Звісно, це не означає, що скарг взагалі не було. Принаймні зростання цін на гриби «Пташиний Поцілунок» і соснові шишки цілком реальне. – Голова ратуші кинув погляд на Венді: – Якщо ми не скасуємо воєнний стан найближчим часом, незабаром те саме станеться і з яйцями.
– Це поки що можна відкласти, але я думаю, що краще якнайшвидше розповісти про демонів. Зрештою вони зовсім не схожі на наших попередніх ворогів. – Тіллі стурбовано додала: – Якщо хтось скористається можливістю і знову згадає про посіпак диявола, то, боюся, це може завдати непоправної шкоди довірі між відьмами і звичайними людьми.
– Це… – Баров завагався. – Мені потрібно проконсультуватися з Його Величністю Роландом.
– Тоді слід записати це у сьогоднішній протокол, – сказала Тіллі, дивлячись на Венді.
– Зрозуміла, – та кивнула і вже збиралася підсумувати звіти всіх, коли до кімнати засідань долинули звуки поспішних кроків.
Перш ніж вони когось побачили, пролунав голос Дзвіночка:
– П-пані Венді… дівчина-вовчиця… вона прокинулася!
– Що? – Усі схопилися на ноги, Венді нетерпляче вигукнула: – Я зараз же іду до неї!
– Кхм, кхм, я теж піду подивлюся…
Баров вже збирався піти за нею, але Попіл зупинила його.
– Мова йде про спальню дівчини. Тобі краще почекати на новини тут.
……
Коли Венді зайшла до кімнати, Лоргар намагалася піднятися на ліжку. Її обличчя було блідим, довгі пошкоджені вуха мляво звисали, а у хутро виглядало тьмяним і ламким. Уже через таку просту дію лоб дівчини-вовчиці вкрився дрібними краплями поту.
– Не можу повірити… я ще жива. – Хапаючи ротом повітря, вона повернула голову, щоб подивитися на людей, які вбігли до кімнати. – Як довго я була непритомною?
– Минуло десять днів, відколи ми тебе знайшли, – Венді м’яко притиснула її назад до ліжка. – Не рухайся. Твої кінцівки, кістки і навіть внутрішні органи сильно пошкоджені. Десяти днів недостатньо для їхнього відновлення – ти жива лише завдяки насінню симбіозу Сутіні. Поки Нана не повернеться, тобі краще відпочивати.
Дізнавшись про дію насіння симбіозу, Лоргар злегка кивнула Сутіні, яка лежала на сусідньому ліжку:
– Дякую…
– Все гаразд, – недбало знизала та. – Поки я лежу тут, мені дозволяють щодня пити Хаотичні напої, тож, думаю, це досить добре.
– З чим ти зіткнулася у Пустці? – глибоким голосом запитала Попіл. – Поки ти була непритомною, то кілька разів згадувала демонів.
– Точно, демони… багато демонів, – Лоргар заплющила очі, ніби згадуючи побачене. – Я стежила за гібридним демонічним звіром, коли натрапила на двох демонів. Можливо, вони були розвідниками або просто полювали на демонічних звірів. – Вона глибоко вдихнула: – Я вбила їх, але не очікувала, що це лише крапля в морі демонів. Орда ворогів рухалася до руїн Такіли, їхня кількість незліченна, і серед них були кілька неймовірно великих монстрів.
Коли дівчина-вовчиця розповіла це, у спальні запала тиша.
Розділ 907. Розкриття таємниці. Частина 2
Виявивши головні сили противника, Лоргар зрозуміла, що час відступати – як і казали вождь Роланд та Блискавка, такий супротивник був далеко за межами того, з чим вона могла впоратися самостійно. Пріоритетом стало повідомити про це Беззимне місто.
Дівчина-вовчиця вже довела свою спроможність у попередніх битвах. Якщо демони закріпляться тут, у неї буде набагато більше можливостей боротися з цими монстрами в майбутньому.
Попри прийняте рішення, Лоргар не пішла одразу. Натомість вона планувала знайти високу точку, щоб уважно стежити за діями ворога. Фраза «Я бачила багато демонів» легко б справила враження, що дівчина-вовчиця панічно втекла. Якби вона повернулася і повідомила більше інформації, то великий вождь був би винен їй послугу.
Таким чином, ті слова, які він сказав під час зустрічі – були вони турботливими чи саркастичними – втратили б сенс. Вона хотіла не вибачення, а визнання. Навіть у боротьбі не на життя, а на смерть, Лоргар могла зіграти визначну роль. На поверхневому рівні це було питанням особистої слави, а на глибшому – посприяло б зростанню авторитету клану Божевільного Полум’я в очах великого вождя.
Саме тому вона це зробила.
Звісно, дівчина-вовчиця ні слова не сказала про ці думки, списавши все на допитливість.
Лоргар швидко знайшла покинуту кам’яну вежу недалеко від руїн Такіли. Хоча споруда була наполовину зруйнована і покрита мохом та ліанами, вона виявилася найкращою точкою спостереження там.
Щоб мати змогу втекти якнайшвидше, Лоргар не стала одягатися, натомість запхнула вбрання до сумки і, закутавшись у плащ, піднялася на вежу.
Отвір на вершині був достатньо великим, щоб вона сховалася, а завдяки ліанам, що створювали свого роду завісу, моторошні звірі, які кілька разів пролітали над головою, не помітили її.
І тоді Лоргар нарешті побачила, як виглядали величезні монстри.
Це були не живі істоти!
– Вони не… живі? – почувши це, Венді розірвала тишу, що охопила слухачів.
– Це те, що спадає на думку, – тихо сказала Лоргар, – вони зовсім не схожі на живих істот, а швидше на…
– Швидше на?
– На залізний міст, який ви звели через річку Червона Вода.
Відьми, розгубившись, обмінялися поглядами.
– Міст?
– Я теж… не могла в це повірити, але саме так все виглядало, – дівчина-вовчиця слабко кашлянула. – Їхні тулуби були прямими, як мости, вони мали чотири довгі ноги, які нагадували опори мосту, по обидва боки від тіла. Однак… ні тіло, ні кінцівки не були вкриті плоттю. Крізь порожнисті кістяки і металеві пластини я чітко бачила те, що відбувалося за монстрами.
Венді не втрималася й ахнула.
Металевий міст, який може рухатися самостійно? Це щось створене демонами?
Після короткої паузи Лоргар продовжила:
– Кожен монстр-кістяк мав щонайменше вісім чи дев’ять чжанів у висоту. Велика кількість демонів, що були прикріплені до нього зверху, здалеку виглядали як шари комашиних яєць. У череві істоти був величезний мішок, який нагадував орган, вирваний з чогось – помітною була не тільки його пульсація, але також можна було побачити темно-червоний туман, що вирував усередині. – Вона стиснула кулак й обережно притиснула до грудей: – Клянуся Трьома Богами, ці монстри виглядали абсолютно зловісно.
Попіл насупилася:
– …А потім?
– Потім вони влаштувалися навколо руїн, сотні трубок, що вийшли з великих мішків встромилися у землю, перетворивши навколишній ґрунт на темно-коричневу масу. Бур’яни і дерева швидко засохли, ніби щось висмоктало з них життя. Більшість демонів занурилися в землю, залишилися всього кілька сотень лютих демонів і близько десятка крилатих звірів. Вони продовжували рухатися навколо руїн, ймовірно, займалися патрулюванням і розвідкою.
– Чи бачила ти демона з незліченною кількістю очей і мацаками? – запитала Венді, записуючи все, що говорила дівчина-вовчиця. – Зазвичай він тримається високих місць і, на перший погляд, виглядає, як звивиста маса плоті.
– Багатоокого демона? – Лоргар похитала головою. – Блискавка говорила мені, що він небезпечний, але я не помітила його в армії противника.
– Тоді як ти постраждала…?
– Я їх недооцінила, – сказала вона дещо пригнічено. – Я три дні ховалася на вершині вежі, моторошні звірі не один раз пролітали наді мною, але не було жодних ознак того, що вони планували серйозно патрулювати цей район. Спочатку я думала, що сигнал рогу, який подав лютий демон, не привернув увагу основних сил, але під час виступу виявила, що кілька загонів демонів вже чекали неподалік.
– Хвилинку… вони здатні на таке? – здивовано вигукнула Сутінь. – Хіба ви не говорили, що демони – це сильні, але не надто розумні звірі?
– Нижчі демони справді такі, але все інакше, коли ними хтось командує, – міркувала Тіллі. – Серед цієї групи ворогів є вищий демон.
– Немає ідеального рішення, коли стикаєшся з невідомим ворогом, – Попіл поплескала Лоргар по плечу. – Те, що ти врятувалася і повернулася живою до Беззимного міста, справді неймовірно.
Це був перший раз, коли Венді чула такий комплімент від надзвичайної.
– Мабуть. На щастя… той вищий демон не переслідував мене особисто, – Лоргар вимушено усміхнулася. – Коли мене виявили, я негайно перетворилася на вовка і скористалася темрявою, щоб втекти якнайшвидше, завдяки цьому їхні атаки списами були неточні. Не знаю, скільки було переслідувачів, мені відомо лише те, що над головою постійно кружляли моторошні звірі.
– Ти… вбила всіх переслідувачів? – з сумнівом запитала Тіллі.
Венді також відчула проблиск невпевненості. Якщо дівчина-вовчиця не змога скинути з хвоста ворога, то, безсумнівно, зіткнулася з невпинним переслідуванням – про це говорили її тяжкі рани. У поєднанні з неможливістю дати відсіч, вона мала опинитися у справді скрутному становищі.
– Ні… вони відмовилися від погоні, – відповіла Лоргар. – Не розумію чому… якби вони переслідували мене ще день, я б точно не протрималася, але вони вирішили відступити.
– Червоний туман! – швидко усвідомила Тіллі. – Демони, мабуть, майже вичерпали свої запаси червоного туману. Ти пам’ятаєш, де вони відступили?
Лоргар потерла чоло, на мить задумавшись.
– Приблизно за п’ять чи шість лі від лук.
– Де мапа? Швидко, дайте мені мапу.
Побачивши, як Тіллі пальцями вимірювала відстані на мапі, Венді негайно зрозуміла в чому справа. Ці монстри-кістяки, ймовірно, були магічними інструментами, що перевозили червоний туман, і дуже нагадували звірів облоги, який використовувала церква. Розповідь Лоргар опосередковано підтверджувала дещо: як, наприклад, занурення демонів під землю або забруднення червоним туманом ґрунту, це дуже нагадував те, що вони бачили в таборі демонів за Сніговими горами.
Якщо крилаті звірі, що вирушали з руїн, могли наблизитися лише до краю Пустки, тоді це означало, що Беззимне місто поки що перебувало у відносній безпеці?
Описавши загальну ситуацію, Лоргар виглядала вкрай виснаженою, а на бинтах, якими обмотали її рани, з’явилася свіжа кров.
Заспокоївши дівчину-вовчицю, Венді сказала їй добре відпочити і зосередитися на одужанні до повернення Нани, після чого вивела інших зі спальні та обережно зачинила за ними двері.
Коментарі
Дописати коментар