Епілог. Заради цього я навіть знищу увесь світ! Частина 5
Епілог. Заради цього
я навіть знищу увесь світ! Частина 5
– Тоді я продовжуватиму діяти, як і раніше.
– Так. І далі будь подругою пані Клер. Поки не настане той час…
– …Слухаюсь.
Ніна створила білий плащ зі слизу і низько натягнула капюшон на обличчя. Далі вона підняла непритомну Клер і попрямувала до дверей у задній частині Святилища.
Дзета віддала вказівки, і вони прикріпили Клер до п’єдесталу, покритого стародавніми письменами.
Щойно в той почали вливати магію, по обидва боки дверей запалав вогонь.
– Як тільки ми це зробимо, шляху назад не буде, – нагадала Ніна Дзеті.
– Так.
– Однак план пані Альфи…
– Альфа надто м’яка. З її методами зло знову розростеться, і світ повторить свої помилки. Ось чому ми повинні правити світом… щоб помилки більше ніколи не повторилися.
Від п’єдесталу Дзета дивилася на вогонь, ніби споглядаючи щось у мерехтінні полум’я.
– Володар Тінь, досягнувши вічного життя, стане богом. Цьому світу не потрібне Святе Вчення. Ми проповідуватимемо нову релігію, – сказала Вікторія, її очі сяяли від захвату.
– …Чи це справді правильне рішення? – запитала Ніна.
– Це наш обов’язок.
Тихо сказавши ці слова, Дзета влила магію у п’єдестал.
Стародавні письмена на ньому затанцювали і потягнулися до ланцюгів, що закривали двері.
Ланцюги яскраво засвітилися і голосно заскрипіли.
– Ґхах! Кха…!
Клер, прикріплена до п’єдесталу, здригнулася. Вона розплющила червоні очі і закричала, її обличчя спотворилося від болю.
– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!
– Клер! – Ніна кинулася до неї. – Пані Дзето, погляньте на Клер!
– Це просто реакція відторгнення. Вона скоро мине.
– Але…
– Її тіло необхідне нам, щоб контролювати воскреслого Діаблоса.
Ланцюги почали потроху розриватися.
На руці Клер з’являлося все більше і більше зловісних магічних кіл.
– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! – закричала вона.
Водночас з цим ланцюги розлетілися, і двері у найглибшій частині Святилища відчинилися.
За ними нічого не було. Лише безмежна темрява.
Магічнаі кола Клер яскраво світилися.
– Це спрацювало, – на обличчі Вікторії з’явилася чарівна усмішка.
– Нам вдалося отримати праву і ліву руки. – Дзета уважно вивчила магічні кола, що з’явилися на Клер. – Ніно, тримайся поруч і спостерігай за нею.
– То ви справді… зробили свій вибір, пані Дзето… – пробурмотіла Ніна, витираючи піт з чола непритомної Клер.
– Ми з Альфою… колись дізнаємося, чий вибір був правильним. – З цими словами Дзета повернулася спиною і пішла геть. – А до того часу ми ховатимемося в тіні…
І вона зникла у глибокій темряві.
***
Я стояв у білому просторі.
Минув деякий час відтоді, як я мав можливість насолоджуватися пристойним боєм чи пристойною можливістю зіграти роль.
Фехтування того старого терориста було досить цікавим. Мабуть, правду говорили про мудрість, яка приходить з віком.
Його техніка була настільки крутою, що я вирішив скопіювати
її і завдяки цьому зміг досягнути ідеального завершення. Під час бою вивчити
прийоми супротивника і використати їх проти ж нього… була в цьому певна
романтика.
І частина з Сузукі була чудовою.
На мою думку, маскування під нього зробило характер Тіні ще глибшим. Невловимий, мов привид; де світло, там і тінь – ось так і мала діяти справжня сила в тіні.
Розмірковуючи про все це, я раптом опинився тут.
– Це місце… – я озирнувся навколо.
Воно виглядало знайомим. Це те саме місце, де я минулого разу зустрів маленьку Віолетту.
– Хей, ми знову зустрілися.
Посеред білого простору була маленька дівчинка, яка обіймала свої коліна. Синці і подряпини покривали її з голови до ніг.
– …Ти як? – запитав я, вливаючи в неї магічну силу, щоб загоїти рани.
– У-у… – вона підняла голову. Через криваві сльози її обличчя було заплямовано червоним. – Дякую.
– Будь ласка. Що сталося?
– Нічого. Це звична річ.
– Звична, га?
– Так. – Вона подивилася на мене й усміхнулася. – Ми нарешті зустрілися, старший братику.
– Тобто, нарешті?
– Бо ближче до центру я сильніша.
– Хм… Точно, у мене є дещо для тебе. – Я дістав з кишені червоний коштовний камінь. – Це ж щось справді важливе для тебе, чи не так?
– …Упевнений?
– Обміняю його на сто мільйонів зені. Не хвилюйся, ти можеш відплатити мені, коли досягнеш успіху.
– Дякую, – вона прийняла червоний камінь. – Я чекала на це.
– Он як. Можна запитати, що це?
– О, це… – дівчинка посміхнулася. Куточки її губ піднялися, утворюючи форму півмісяця. – Це… моя…
Її обличчя скривилося, як у жахливого монстра, і раптом почала витікати зловісна магія.
Білий простір пофарбувало чорним.
Дівчинка злегка поворухнула губами, прошепотівши:
– Злість.
Я не чув її голосу, але вона точно це сказала.
А потім завирували темні емоції.
Чоловіки, жінки, старі, діти – вони з’являлися одне за одним, щоб зневажити дівчинку. Але наступної миті якийсь невідомий монстр розідрав їх на шматки.
Це повторювалося сотні, тисячі разів, аж поки я раптом не опинився на даху академії.
На тому самому місці, де вперше зустрів маленьку Віолетту.
Удалині я бачив сонце, що котилося за горизонт.
Академія здавалася мирною, як завжди.
Я нахилив голову.
– Хм… Можливо, мені не варто було їй це давати?
***
Дівчина зі срібним волоссям дивилася червоними очима на територію академії.
– Все, що дало розслідування лицарів, це свідчення студентів. Вони не знайшли жодного вагомого доказу…
Тихо сказала вона, спершись на підвіконня порожнього класу.
– І яке це має відношення до того, що ти хочеш поговорити зі мною?
Крім дівчини зі срібним волоссям, у класі також був нічим не примітний на вигляд хлопець з чорною гривою.
– Бо ти також причетна сторона.
– Але я вже казав, що спав у гуртожитку, і нічого не знаю про те, що сталося.
– Однак Клер не прокинулася з того часу. Лицарі ордену захочуть поговорити з тобою про неї.
– А, так, історія моєї сестри. Але мені нічого розказати. Я про це теж нічого не знаю.
– Я так і думала. Ти справді нічого не знаєш. Ні про те, що відбувається у світі, ні про те, наскільки глибока його темрява…
Після цих слів на обличчі срібноволосої дівчини з’явилася усмішка.
– Так, тому нема сенсу зі мною розмовляти.
– Лицарі не очікують щось дізнатися. Це просто для галочки.
– …Що ж, гадаю, це так, – роздратовано сказав чорноволосий хлопець.
Холодний зимовий вітер влетів у розчинене вікно, від чого прекрасне срібне волосся дівчини тріпотіло.
– Можеш зачинити? – запитав хлопець. – Тут холодно.
– Слухай, Почі, – заговорила дівчина, ігноруючи прохання хлопця, – я справді заздрю тому, яке просте твоє життя.
– Це був сарказм?
– Ні, я серйозно. Сподіваюся, у тебе так буде завжди.
– Я не розумію, – відповів він.
Дівчина усміхнулася.
Раптом з-за меж класу хтось покликав чорноволосого хлопця.
– Що ж, тоді побачимося пізніше. Лицарі хочуть зі мною поговорити.
Він потягнувся до дверей.
– Хей, Почі, – покликала його дівчина. – …Ти колись хотів жити вічно?
Хлопець так швидко повернув голову, що здалося, вона могла відлетіти в будь-яку мить.
– Понад усе.
– С-справді?
– Заради цього я б навіть знищив увесь світ.
– Питати тебе про це було помилкою.
– Якщо ти знайдеш спосіб це зробити, дай мені знати, – сказав чорноволосий хлопець з серйозним обличчям, після чого вийшов з класу.
Залишившись сама, срібноволоса дівчина тихо зітхнула:
– Вічне життя… Тінь не такий матеріаліст, як Почі. Якщо Тінь прагне вічного життя, то світ…
Вона подивилася на небо.
Похмуре сіре небо здавалося нескінченим.
Коментарі
Дописати коментар