6.6 Лише ти у всьому світі
6.6 Лише ти у всьому світі
Наступного дня я пообідала сама і пішла додому одразу після закінчення уроків. Я не зустрічалася з Мізуто-куном.
Наступного дня я пообідала сама і пішла додому одразу після закінчення уроків. Я подивилася на малюнок Мізуто-куна, який недавно намалювала. З ним самим я не зустрічалася.
Наступного дня був визначений склад комітету шкільного культурного фестивалю. Мій клас почав обговорювати наш внесок. Однокласники більше не говорили про нас з Мізуто-куном.
Минув тиждень. Я планувала сьогодні пообідати сама, коли…
– Хіґашіро.
Я почула, як хтось поблизу покликав мене.
– Хіґашіро, я знаю, що ти мене чуєш. – Я нервово підняла погляд – Мізуто-кун стояв прямо перед моїм столом. – Я прийшов сюди за тобою.
Мій погляд пробігся по класу. Минуло багато часу відтоді, коли я востаннє по-справжньому сприймала це місце, тепер усі присутні звернули увагу на нас з Мізуто-куном. Навіть люди, що йшли коридором, зупинялися і з цікавістю дивилися в наш бік.
– Все гаразд, – своїм звичним спокійним тоном сказав Мізуто-кун. – Звичайно, це правда, що я ненавиджу бути в центрі уваги, але… – Він виглядав збентеженим, коли сказав: – Але те, що я не можу проводити з тобою час, я ненавиджу ще більше.
У класі запала тиша.
А. Га? …Щоо?! Мені знадобилося кілька секунд, щоб осмислити сказане.
Мить – і моє серце шалено забилося. Обличчя раптом стало гарячим, ніби його охопив вогонь.
Дівчата у класі схвильовано заверещали.
– О-о, Боже мій…!
– І м-мені! Я теж хочу, щоб мені хтось це сказав!
– О, дайте секунду! Я не можу! Справді не можу…!
У класі стояв галас, дівчата були у такому захваті, що деякі майже зомліли.
Е-е, га? Ну, хвилинку, він говорив зі мною… так? Він щойно сказав це мені, правда?
Так сміливо перед усіма цими людьми… Ого. Він справді не був нормальною людиною, еге?
– … – Я прокинулася.
Це був сон. Хоча, швидше, певного роду кошмар. Я не хотіла більше спати і не мала бажання додивлятися цей сон, тому сіла.
Те, як Мізуто-кун поводився там… Він справді міг зробити щось таке у реальності. Це зробило б мене дуже щасливою. Абсолютно точно. Мабуть, такий грандіозний кінець був цілком можливим.
Мізуто-кун сміливо зайшов до класу, щоб забрати мене, примусивши всіх вибухнути від подиву, а потім ми пішли. Це було б так круто. Я б із задоволенням пережила такий сценарій. Але… Єдиний, хто міг це зробити, це Мізуто-кун. Бо він саме такий.
– Ісано-о! Прокидайся вже!
– А-а! Я в-вже прокинулася! Прокинулася!
Сьогодні я знову мала іти до школи. І це буде абсолютно звичайний день, як і ті, що були до цього.
Обідня перерва та уроки закінчилися без пригод. Я вирішила, що… сьогодні також не піду до бібліотеки. Чесно кажучи, був один день, коли я більше не могла терпіти і вирішила перевірити наше звичне місце, однак Мізуто-куна там не було.
…Йому не потрібно було так сильно старатися виконати моє прохання і надати докази того, що він нормальний і нічим не відрізняється від мене.
Наші стосунки більше нікого не цікавили. Тому нам більше не треба тримати дистанцію. Однак… Мізуто-кун з якоїсь причини сумлінно виконував моє незначне прохання, яке я висловила у телефонній розмові. Хоча я здогадувалася чому, це через нашу дружбу.
Я була б повністю задоволена, якби він вдав, що не чув моїх слів, і ми просто повернулися до наших типових зустрічей у бібліотеці, а також до проведення часу у нього вдома на вихідних… Мене б це цілком влаштувало. Я сказала ці слова лише у відповідь на його заяву…
Я потайки дістала планшет з сумки і подивилася на малюнок Мізуто-куна, який зробила недавно. Той самий малюнок, який я намалювала, коли він прийшов до мене додому.
На ньому не було жодного одягу, і він був мускулистішим, ніж насправді… Я кілька разів намагалася намалювати інтимні місця, але мене щоразу охоплювало почуття огиди до себе і провина, тож я здавалася. Щоразу, коли я дивилася на цей малюнок, мене накривала величезна хвиля жалю.
Вибач. Вибач, що імпульсивно сказала щось
дивне. Будь ласка, забудь про це. Просто посмійся і не сприймай мої слова
серйозно. Не звертай на них уваги так, як я не помічаю соціальні сигнали і не
вмію читати атмосферу. Цього мені буде достатньо. Навіть якщо ти більше не
дивитимешся в мій бік і не відчуватимеш до мене певних почуттів, буде достатньо
того, що я можу відчувати їх до тебе…
– Хуу… – Я ледь чутно зітхнула і спробувала очистити розум від негативних думок. Я видалила зображення, поклала планшет до сумки і застібнула.
Ну, гадаю, я вже піду. Зайду до книгарні.
Можливо, там почався ранній розпродаж.
Раптом у класі стало шумно. Я на мить задумалася, у чому справа? Але це мене не стосувалося.
– Хіґашіро.
Поряд пролунав голос.
Га? Можливо, це були наслідки сну, який я бачила сьогодні вранці? Чути голос Мізуто-куна як слухову галюцинацію – це щось абсолютно божевільне навіть для мене.
– Хіґашіро, я знаю, що ти мене чуєш.
..Гм? Можливо, це… не слухова галюцинація? Я знервовано підняла погляд. Тепер мені здалося, що я також бачила галюцинацію. Але це відбувалося насправді. Переді мною стояв справжній Мізуто-кун.
– … – У мене пересохло в горлі.
Це… був не сон. Це – реальність. Безсумнівно, реальність.
– Ч… чому…?
Чому ти прийшов? Навіщо стоїш перед усіма
цими людьми? Хіба ти не мав довести, що такий самий, як і я? То чому ти робиш
щось таке круте? Коли ти робиш щось подібне, то змушуєш мене згадати, яка я
поверхнева!
Однак Мізуто-кун залишався все таким же: неймовірно крутим, дивним і вірним своїй обіцянці – він стояв прямо тут, переді мною.
…Он воно що. Я знала це. Мізуто-кун – брехун. Але… я так сильно люблю його, тому пробачу. Саме так. Це той Мізуто-кун, якого я люблю…
– Ось.
– Га?
Мізуто-кун обережно поклав кілька складених аркушів на мій стіл. Га? А де «Я прийшов сюди за тобою»? Чому не пролунало «Все гаразд»? Хіба він не мав сказати ці круті слова, щоб примусити дівчат у класі зомліти?
– Гаразд, побачимося, – пробурмотів Мізуто-кун і поспішно вийшов з класу. Ніби намагався втекти від пронизливих поглядів.
Це було схоже і не схоже на сон, який я бачила сьогодні вранці. Однокласники виглядали розгубленими, але швидко повернулися до розмов, які вели до цього. Ніби нічого не сталося. Однак на моєму столі лежали загадкові аркуші паперу.
Чи були це… докази, про які він говорив? Цілий тиждень нічого не відбувалося… То що могли довести ці папірці? Я несміливо розгорнула їх і почала читати.
– ...Пфф.
Я читала далі.
– Пф, ха-ха.
Я продовжила читати.
– Ахахахаха!
Нарешті я дочитала
– Ахахахахахахахахахаха!!
Я
навіть не усвідомила, як почала голосно сміятися.
У класі знову запала тиша, безліч розгублених поглядів зійшлися на мені. О ні, я забула, що поряд були інші. Яка помилка. Але… все гаразд.
Коментарі
Дописати коментар