1.1 «Ти неймовірна»
1.1 «Ти неймовірна»
– Послухай, Ірідо-куне! Я знайшла подругу у класі!
Я раніше ніколи не знав, що мав таку потворну сторону. Я не усвідомлював цього, але більше не міг заперечувати – це була частина моєї історії, частина мене.
– Одна дівчина читала книгу під час обідньої перерви, і я набралася сміливості, щоб заговорити з нею…!
Я кивав головою. Навіть усміхався, святкуючи її зростання. Я не брехав. Анітрохи. Хіба ж я міг бути нещасливим, коли вона так радісно усміхалася?
Однак чому? Наступного дня, коли я проходив повз її клас і побачив, як вона щасливо розмовляла з подругою, мені дещо спало на думку.
О, то ти тепер одна з них.
Саме з того часу між нами виросла стіна. Ту єдину людину, яка мала бути на моєму боці, я штовхав в інший бік.
– Вибач, Ірідо-куне! У мене сьогодні плани з подругою…
Я знав. Мені слід було одразу висловити свої почуття. Я вже мав змиритися зі своєю потворною стороною, почуттям відчуженості, і тому слід було розповісти їй.
– …Добре. Як хочеш.
– Га?
Я не намагався приховати отруту у словах. Я повернувся до неї спиною, навіть не попрощавшись. Я не намагався підсолодити свою відповідь. Натомість я вирішив іти на конфлікт. Легко говорити про те, що я мав би зробити. Але ж реальність – це купа речей, які так і не були зроблені, чи не так?
◆ Ірідо Мізуто ◆
– Що ж… на сьогоднішній класній годині ми оберемо виконавчий комітет культурного фестивалю, – сказав класний керівник з сонним виглядом.
Попри те, що він керував класом з найздібнішими учнями першого року старшої школи, учитель ніколи не виглядав особливо вмотивованим. Ну, для когось такого, як я, це було благословенням, що класний керівник не втручалася без потреби. Завдяки цьому я міг без перешкод працювати над сторонніми проєктами.
– Основні обов’язки виконавчого комітету полягають у зборі думок класу і спілкуванні з організаторами заходу…
Я ігнорував пояснення, зосередившись на папері перед собою. Зараз важливішим для мене було не шкільне свято, а коротке оповідання, яке я планував показати Хіґашірі. Я мав закінчити його якомога швидше і довести їй, що думка про те, нібито я особливий – перебільшення.
Я був незнайомий з цією сферою, тому останні кілька днів заповнилися боротьбою. Але нарешті я бачив світло в кінці тунелю. Ніби вивільняючи нетерплячість, моя ручка швидко рухалася папером. Класна година плавно просувалася вперед.
– О! Я думаю, що Юме-чян ідеально підходить!
– Га?! Ч-чекай, Акацукі-сан…?!
– Вона старанна і добра. Ідеально підходить для цієї роботи!
– Гарна ідея!
– Згодна!
Люди у класі висловили свою згоду.
– Гааа…? – Юме явно була стурбована.
Гмм… Тут слід використати теперішній час? Чи
краще минулий?
– Отже, Ірідо-сан, їй також потрібен помічник, – сказав учитель. – Бажано, щоб це був хлопець.
– О, я! Я!
– Я зроблю це!
– Воу, ваші приховані мотиви такі очевидні…
– Хлопці, серйозно?
– Де була вся ця енергія раніше?
Ритм у цій частині трохи порушувався. Я хотів додати ще кілька слів, але що написати… Хмм…
– А як щодо Ірідо-куна?
– Га? Її молодший брат?
– Точно, у нього не буде жодних прихованих мотивів, чи не так? Вони ж сім’я!
– Чудова ідея!
– Ірідо-кун, га?
– О, так! Він також розумний, еге?
– І в нього є дівчина, тож нема про що турбуватися!
– Тоді ти, Ірідо-куне, будеш помічником. Згоден?
– Так… Гм? – рефлектор відповівши, я нарешті підняв погляд. На той момент моє ім’я вже було написано на дошці. – Га?
Поки я зрозумів, що сталося, було вже пізно заперечувати – клас рухався далі.
– Юме-чян, вітаю з призначенням! – сказала Мінамі-сан.
– Д-дякую…? Таке відчуття, ніби мене до цього примусили… Сподіваюся, це всіх влаштує…
– Ми говоримо про тебе, Ірідо-чян. Всі будуть тебе слухати, – сказала одна з її подруг.
– Точно! – додала інша. – Особливо хлопці! Використай їхню силу на повну!
Гааа?!
– Удачі, Ірідо-кун! – сказав один з однокласників.
– Я не в захваті, але якщо до Ірідо-сан має вчепитися якийсь негідних, то краще вже…!
Гаааа?!!
– Ідемо далі, – сказав вчитель. – Нам потрібно вирішити, що ми будемо робити на шкільному фестивалі. Брат і сестра Ірідо, вийдіть сюди, щоб обговорити ідеї.
Гааааааа?!?!?!
Не встиг я озирнутися, як уже стояв біля дошки. Ми з Юме були навпроти більше ніж 30 наших однокласників. Серед них я побачив Каванамі Коґуре, який підступно посміхався і чомусь показував мені великий палець. Хвилинку… цей хлопець!
– Агов… що нам робити? – прошепотіла Юме. – Хто буде говорити?
Це вже було вирішено.
– Залишаю це на тебе, – сказав я, зробивши крок назад.
– Га?!
Я вирішив виконувати роль секретаря. Упевнений, що решта класу також віддасть перевагу цьому. Коли я взяв крейду, Юме кинула на мене ображений погляд, перш ніж повернутися до однокласників.
– Е-е… Ну, у когось є якість пропозиції…?
– О? Що нам робити? Що оберемо?
– Будинок з привидами – це досить стандартно, правда?
– Ух, звучить як реальний головняк.
– А що зазвичай роблять?
– Я не хочу робити те саме, що й інші класи.
– А… ну, це… – затиналася Юме.
Хоча вона успішно дебютувала у старшій школі, це не означало, що її голос раптом став голоснішим. Слабкий голос Юме наші однокласники, які схвильовано і вільно розмовляли, не чули. Подумавши, що шлях попереду буде важким, я написав на дошці «Ідеї».
– Агов, усі… – почала Мінамі-сан, яка побачила проблеми Юме і вже збиралася прийти на допомогу, як у той самий момент…
Тук, тук. Я легенько постукав по дошці. Цей звук привернув увагу класу. Як і планувалося, у гаморі настав момент тиші і я глянув на Юме, подаючи знак.
– Бу-будь ласка, піднімайте руку, якщо у вас є ідея!
Завдяки цьому голос Юме нарешті був почутий і всі звернули увагу на неї. Яка ж проблемна відмінниця. Намагаючись бути непомітним, я зітхнув, однак Каванамі тихо свиснув, а Мінамі-сан виглядала здивованою, ніби говорила, що в мене чудово виходить…
– Косплей-кафе! – Мінамі-сан швидко підняла руку і випалила ідею.
Каванамі роздратовано похитав головою:
– Слухай, ти що не знаєш тропів? Це те, що зазвичай говорять хлопці.
– Але я хочу побачити Юме-чян у косплеї!
Після цих слів інші дівчата висловилися у схожому стилі. Хлопці були на диво тихими, можливо, через те, що будь-які їхні висловлювання могли сприйняти як сексуальні домагання. Косплей-кафе, га… Також досить стандартна ідея.
– А, н-ну… це буде нормально? – Юме подивилися на мене, поглядом благаючи про допомогу.
Подумавши, що їй доведеться старатися трохи більше, я звернувся до нашого класного керівника, який спостерігав за всім з боку.
– Вчителю, чи є якісь дані про те, що робили класи на минулих шкільних фестивалях?
– Так, є.
Ніби очікуючи чогось подібного, класний керівник витягнув кілька листків з теки, яку тримав під рукою. Раз вони вже були в нього, то він би міг дати їх раніше, але у цій школі так було завжди. Вони і пальцем не поворухнуть, поки учні про це не попросять. Так вони активно заохочували нас бути самостійними.
Я гортав листки, швидко пробігаючи очима.
– …Минулого року також було косплей-кафе, тож не думаю, що школа буде проти.
– То ми можемо це зробити? – спитала Юме.
– Так, але є ймовірність того, що наша ідея перетнеться з ідеями інших класів. Хоча я не впевнений, що буде в такому разі, – з цими словами я поглянув на нашого класного керівника.
– Є певна кількість місць для схожих ідей. Якщо заявок буде більше, ніж ліміт, то вибір буде зроблений на основі презентації.
– Які критерії оцінювання презентації?
– Наскільки ви готові до діяльності і чи маєте відповідний реквізит. Чи відповідає це моральним принципам нашої школи. Звичайно, також буде оцінена привабливість. Зрештою все залежить від оргкомітету, тобто учнівської ради і батьківського комітету.
Це нагадувало розмову з неігровим персонажем, який повідомляв лише необхідну інформацію, після чого замовкав.
Хм, я трохи задумався.
– Отже, найбільша проблема в тому, чи будуть у нас костюми для косплею. Якщо ми не матимемо чіткого уявлення про це, то наша презентація може не отримати схвалення.
– П-презентація? Чи означає це, що її мають робити представник комітету класу?
– Вчителю, чи є якісь обмеження щодо того, хто може проводити презентацію? – запитав я.
– Її можуть робити лише учні класу. Це не обов’язково мають бути учасники комітету, – негайно відповів він.
Про такі речі краще питати прямо.
– У такому разі це краще залишити експертам. Тому, хто добре розбирається в цьому, тобто людині, яка запропонувала ідею.
– Хто добре розбирається, людина, яка запропонувала… О.
Я відклав документи і залишив решту на Юме. Вона повернулася до однокласників.
– Ем… Я думаю, ми можемо це зробити, якщо підготуємо костюми.
– Так!
– Однак, Акацукі-сан…
– Так?
– Оскільки ти запропонувала цю ідею, то якщо буде потреба у презентації, ти відповідатимеш за це, добре?
Мінамі-сан усміхнулася:
– О, звісно! Але…
– ? – Юме нахилила голову.
– Якщо виникне потреба у презентації, то я б хотіла, щоб ти була моделлю, Юме-чян. Зрештою нам потрібен буде зразок, що показати їм, правда?
– Е…
Клас вибухнув схвильованими вигуками.
Юме знову кинула на мене благальний погляд, але цього разу я проігнорував її. Найбільш провокаційні костюми будуть відкинуті, тож проблем не мало виникнути.
– Г-гаразд… Але тільки якщо потрібна буде презентація.
Я написав на дошці «Косплей-кафе» і додав примітку «*Тільки якщо будуть підготовлені костюми». Результат був досить скромним, але жодна інша ідея не викликала більшого захвату у нашого класу, ніж ця.
Класна година закінчилася і Юме повернулася на своє місце. Мінамі-сан з іншими її подругами стали навколо.
– О, це примусило мене понервувати!
– Ти була чудова, Юме-чян!
– Так, ти була такою впевненою.
– Так, точно! Просто на вершині впевненості!
– Дякую вам… – Юме щасливо усміхалася.
Вона бентежилася майже на кожному кроці, але з такою радістю отримувала похвалу. Якщо подумати, Юме почувалася досить впевненою, коли її обрали представницею учнів першого року. Можливо, роль лідера пасувала цій дівчині більше, ніж здавалося. Або я ніколи так про неї не думав і придумав собі такий образ…
– Хей, Ірідо, чудова робота! – легковажно сказав Каванамі, коли я повернувся на своє місце. – Ти добре підтримував Ірідо-сан. У тебе хист до таких речей, еге? Навіть якщо тобі не подобається спілкуватися з іншими людьми. Всі були дуже вражені.
– О, справді?
– І це вся реакція? Та годі! Будь щасливим!
– … – Я ніяк не зреагував.
– Що не так?
– …Нічого.
Я не відчував ні краплі щастя. Насправді мене навіть трохи дратувала думка, що це могло призвести до ще більших проблем. Я знову відкрив для себе дещо.
– Думаю… я справді інший…
– Ха-ха! – засміявся Каванамі. – Що це? Тобі трохи пізно страждати від синдрому учня середньої школи, еге?
Я попрощався з Каванамі і вийшов з класу. Я знову не пішов до бібліотеки. Юме, яка також мала б іти додому, також не пішла зі мною.
– За… закінчив, – пробурмотів я з відчуттям досягненням.
На моєму столі лежав блокнот з відривними аркушами, що були щільно заповнені текстом. Я нарешті закінчив оповідання, яке планував показати Хіґашірі.
Результат… звичайно, його не можна було порівняти з твором професійного письменника, але для чогось написаного початківцем-старшокласником, це було досить добре. Саме так. Спочатку я планував написати щось максимально посереднє, але трохи захопився. Але, ну, це була б погана ідея показувати їй щось таке, що навмисно написано погано. Точно.
Тепер все, що залишилося, показати це завтра Хіґашірі у школі. Однак перед цим було ще дещо.
– …Це все-таки обіцянка.
Я не забув. Ми з Юме пообіцяли прочитати твори одне одного. Я не був зобов’язаний дотримувати цього, але це було краще, ніж якби вона знайшла чергову причину критикувати мене… Крім того, так я міг би перевірити текст на помилки. Звісно, якщо вона не забула про нашу обіцянку.
Я взяв аркуші з оповіданням і вийшов з кімнати. У сусідній спальні було тихо, тому я спустився вниз. Юме я знайшов у вітальні, там були також тато і Юні-сан. Вона сиділа на дивані і розмовляла по телефону.
– Угу. Так. …Га?!! Це чудово! Так. Але ми не можемо вирішувати самостійно, тому поки що зупинимося на цьому, – здавалося, вона була посередині досить серйозної розмови. – Так. Добре. Тоді вирішимо це на наступній класній годині… А. – Помітивши, що я зайшов до вітальні, Юме відвела смартфон від вуха. – Якраз вчасно, Мізуто… куне, – вона глянула на батьків поряд і швидко виправила звертання. – Зателефонувала Акацукі і сказала, що є можливість знайти костюми.
– Добре.
– Оскільки ми будемо їх орендувати, то все залежить від бюджету, але… на наступній класній годині потрібно вирішити, який косплей ми будемо робити.
– О, так… Справа піде легше, якщо ми визначимося з темою.
– Згоден, так? Як думаєш, що краще обрати?
– Я думав, ти хочеш вирішити це на класній годині.
– Краще закласти основу зараз, щоб не довелося витрачати час на якісь дрібні суперечки між усіма. Принаймні так сказала Акацукі-сан.
– Закласти основу зараз? Вона точно на першому році навчання?
Вона більше поводилася як політик. Я кинув швидкий погляд на аркуші в руці і повернувся до теми:
– …Для початку жодних надто провокаційних костюмів. Їх точно відхилять.
– І то правда… Але надто провокаційно – це як?
– З того, що я прочитав, мініспідниці – це погана ідея. Якщо за тему ми оберемо кафе покоївок, то їхнє вбрання має бути у вікторіанському стилі.
– Вікторіанському…? Я не впевнена який це, але звучить досить суворо…
– Раз вже мова зайшла про кафе покоївок, то я думаю, що є велика ймовірність отримати скарги на те, що косплеєм займають лише дівчата. Нам також слід подумати про костюми, які можуть одягнути хлопці. Однак я повністю проти цих пустощів, коли на шкільних фестивалях хлопці переодягаються у дівочий одяг.
– Ну, в мене було відчуття, що ти скажеш щось подібне. Акацукі-сан говорить, що більшість дівчат хочуть дотримуватися традиційного стилю і не вдаватися до жодних комічних елементів. Здається, всі досить серйозно до цього ставляться.
– Традиційний стиль, га…? У такому випадку важко уявити костюми, які могли б носити і хлопці, і дівчата, популярний як серед широкої публіки, так і в батьківському комітеті.
– Можна, обрати костюми покоївок і дворецьких, але це, швидше за все, перетнеться з ідеями інших класів.
– Це так. Але, щоб уникнути цього і показати власний унікальний стиль, ми цілком можемо вийти за межі бюджету.
– І то правда… – задумливо протягнула Юме.
– О, що таке? Невже мова йде про шкільний фестиваль? – втрутився в нашу розмову мій тато, який сидів за обіднім столом.
Юні-сан, яка сиділа навпроти мене, відкрила маленький пакетик з ласощами і сказала:
– Вони говорять про косплей-кафе на шкільному фестивалі. Такі молоді, чи не так?
– М-ми ще не вирішили. Спочатку нам потрібно підготувати костюми, – Юме панічно замахала руками.
– О, – тихо сказав тато. – У такому разі, чому б вам не запитати у Мадоки-чян?
– Га? Мадока-сан?
– Так. Я майже впевнений, що вона була у театральному гуртку університету.
– Справді? – почувши про це, Юме кинула на мене погляд.
Не дивися на мене. Я нічого про це не знаю. І взагалі вперше чую. Однак це правда, що наша двоюрідна сестра Танесато Мадока була схожою на людину, яка бере участь у культурній діяльності.
Поки я думав, Юні-сан нахилила голову:
– Гм? Хіба вона була не у художньому гуртку?
– О? Справді? – відреагував тато.
– Хмм… Мені також здається, що вона говорила про те, що була у тенісному клубі, – непевно сказала Юні-сан.
Чому інформація така розпливчаста? Але, якщо чесно, я б не здивувався, якби вона була у них всіх.
– Ха-ха-ха! – засміявся тато. – Ну, принаймні в неї багато зв’язків. Люди швидко відкриваються їй. Упевнений, що вона знає когось, хто допоможе вам з костюмами. Пригадую, вона говорила, що колись входила до комітету шкільного фестивалю, тому, гадаю, зможе дати вам якусь пораду.
– Мадока-сан навчається в університеті в Кіото, так? У них ще зараз літні канікули, тому я готова побитися об заклад, що їй нудно і вона з радістю допоможе.
Я все ще трохи хвилювався про правдивість отриманої інформації, але, можливо, звернутися до неї не завадить.
– Тоді спробуємо цей зробити… Акацукі-сан, ти чула? Так, у нашій родині є студентка з хорошими зв’язками? Га? Розмір грудей? Н-ну… Я думаю, тобі краще не знати…
…«У нашій родині», га? Я думав, що вже звик до нового сімейного середовища, але той факт, що Юме використала ці слова до Мадоки-сан, яку знала не так давно, все одно здавався дивним.
У будь-якому разі, справа вирішена. Я припустив, що вона зі мною закінчила, але… мені вона все ще була потрібна для дечого. Я сильніше стиснув аркуші паперу в руці.
– …Га? – Юме знову подивилася на мене. – До речі, ти щось хотів?
В одну мить я інстинктивно сховав аркуші паперу за спиною. Чому? Це Юме запитала, чи може вона прочитати мою історію. Я просто намагався сумлінно виконати свою обіцянку. Не було жодних причин для вагань. Принаймні так здавалося…
Але наші батьки були тут. І Юме… на неї лягла невідома роль учасниці виконавчого комітету шкільного фестивалю, тому це був не найкращий час.
– Ні… нічого.
Вона не обов’язково мала прочитати це зараз. Я міг би дати цю розповідь їй після того, як покажу Хіґашірі… от і все.
Коментарі
Дописати коментар