1.2 «Ти неймовірна»
1.2 «Ти неймовірна»
Я не почувався самотньо. І також не відчував себе відчуженим. Хоча мені вдалося написати коротку історію, але я не знаходив слів, щоб описати власні почуття. У мені піднімалося надокучливе, дратівливе відчуття огиди. Це неправильно. Неправильно. Неправильно. Щось в мені кричало, як дитина, яка влаштовувала істерику, коли щось ішло не так. Я мав пережити це. Залишитися таким, яким був ще у середній школі, коли ми розійшлися. Я категорично не хотів приймати цю частину себе.
Якби ця сторона мене була головним персонажем книги, я б нізащо не хотів читати її. О… я вже відчував це раніше. Ненавидів себе за ревнощі. Ненавидів за власну ворожість. Тому, щоб заперечити цю частину себе, щоб ствердити, ніби я не така людина… я схилив голову перед Юме.
Після того, як я вибавився, вона влаштувала істерику, звинувачуючи мене в тому, що я зрадник. Тоді я був саме тою людиною, яку ненавидів. Я відчував роздратування, але водночас… і певне полегшення.
– …Я не кращий, щоб щось говорити про Хіґашіру.
Бажання, щоб усі були схожими на мене, можливо, було спільним бажанням, глибоко вкоріненим у людстві. Я встав з ліжка. Мені здавалося, що я засну, якщо продовжуватиму так. Краще прийняти ванну до цього, а потім добре виспатися. З цією думкою я вийшов з кімнати, але потім мої ноги зупинилися.
Юме якраз піднімалася сходами.
– …Збираєшся зараз купатися?
Це було просте запитання, але з якоїсь причини я на мить замовк.
– …Так.
– Ясно.
Яка дурна розмова. Я пройшов повз Юме і почав спускатися сходами.
– Агов, – вона покликала мене, примусивши обернутися. – Сьогодні… – Юме не дивилася на мене, вона втупила погляд у підлогу: – …Дякую.
Її голос був таким тихим, що я заледве почув. Я трохи насупився:
– …За що?
– Ну, знаєш… за допомогу з обговоренням у класі.
– Хоча це не те, чого мені хотілося, але я теж член комітету. Я просто виконував свою роботу.
– Але… без тебе я б не змогла впоратися так добре. Тому… дякую.
…Вона дякує мені, га? Спустившись на кілька сходинок, я подивився на Юме.
–
…Коли ти стала такою чудовою людиною?
– Га?
– Та ти, яку я знав, ніколи б не зробила чогось такого похвального.
Сказавши це, я зрозумів, що бовкнув зайвого.
Збентежений, я відвів погляд… Та байдуже. Мені краще швидше піти. Я спустився ще на крок.
– Тобі справді подобається, якою я була раніше?
– Га?
Я знову обернувся. Юме дивилася на мене з напруженим, трохи сердитим виразом обличчя.
– Я питаю, чи віддаєш ти перевагу слабкій і ненадійній мені з минулого?
Я трохи помовчав, перш ніж відповісти.
– Можливо… А що?
– Раз так, то можеш просто потонути у своїх спогадах. Але… – Юме легенько усміхнулася і продовжила, – та людина, якою я є зараз, може вислухати те, що в тебе на думці, розумієш?
– …Що в мене на думці?
– Ти виглядаєш розгубленим. Майже так само як тоді, коли я дала тобі любовного листа.
Якщо подумати, то вона тоді виглядала як кволе цуценя під дощем.
– …Не перебільшуй. Це не так. Я не розгублений чи щось таке.
– Тоді у чому справа?
– Просто…
– Просто?
– Я трохи хвилювався, чи не забула одна дівчина, яка схильна забувати речі, обіцянку, яку ми дали.
– Га? – вона збентежено кліпнула. Так і знав. Вона справді не пам’ятала… – Чекай, ти покажеш мені свою історію?
– Га?
– Роман! Ти мав сказати мені раніше! Я вже навіть відкопала свій!
– Ти… пам’ятала?
– Звичайно! Ти ж знаєш, що в мене чудова пам’ять, так?
На мить мій розум став порожнім. Ніби для того, щоб заповнити його, я відкрив рот:
– Так… Ти завжди запам’ятовуєш купу непотрібних речей.
– Що ти хочеш цим сказати, га?!
– Наприклад, був короткий період, коли ти під впливом чогось почала говорити про себе в третій особі…
– А! Ля-ля-ля! Я тебе не чую! Не чую! Не чую! – вигукнула вона, затуливши вуха. – Можливо, тобі варто припинити запам’ятовувати всі ці непотрібні деталі.
– Твоя правда.
Непотрібні. Справді непотрібні. Ці спогади з тих часів, коли я був юним, нерозбірливим і безрозсудним.
– Ну, та байдуже. Коли помиєшся, приходь до моєї кімнати, гаразд?
– Ми ж, здається, домовилися не ходити одне до одного вночі.
– Сьогодні особливий випадок.
Глянувши вниз, Юме стишила голос:
– Переконайся, що наші батьки не помітять, добре?
…Чорт забирай. Чому моє дурне серце завжди
б’ється швидше в найнепотрібніші моменти.
Потім я прочитав історію, яку колись написала Юме. Там був детектив, який більше нагадував плагіат на Сайкаву Сохея з «Ідеального інсайдера». Він постійно виголошував фрази, які здавалися глибокими, але насправді такими не були, і водночас користувався абсурдними та помпезними трюками, щоб розкрити таємницю вбивства у зачиненій кімнаті.
– Лол.
– Не кажи цього з серйозним обличчям, – вигукнула Юме.
– Хіба ти не говорила, що писала плагіат на Агату Крісті. Це більше схоже на плагіат Морі Хіроші.
– Н-ну…
– Так?
– Ну… це я написала у середній школі… Я не змогла знайти той, що написала у початковій школі.
– Хмм. Сподіваюся, я помиляюся, але цей детектив повністю зосереджений на тому, щоб говорити речі, які роблять його розумним, але насправді це просто дуже розбавлена версія Сайкави Сохея, заснована на…
Сподіваюся, вона не модулювала цього персонажа за зразком хлопця, з яким тоді зустрічалася… Цього ж не може бути, правда?
– ……
Її мовчання розказало мені все. Агов, не відповідь погляд.
– З-знаю, ти думаєш, що переміг, але твоя історія теж така собі!
– Що? Ти жартуєш. Вона набагато краща за твою.
– Монолог такий довгий і нескладний, що просто неможливо зрозуміти про що йде мова. Ти, можливо, вважав свої порівняння дотепними, але насправді вони не мають жодного сенсу. Який взагалі сенс у «нагадувало карі, яке переварили»? Воно підгоріло?! Воно гірке?!
– У тебе, здається, нема здатності розуміти прочитане! Це…
Я спробував ретельно пояснити це зрозуміло мовою, але так нічого і не домігся. Це неабияк шокувало мене. Я навіть подумати не міг, що мої тексти можуть бути настільки незрозумілими для інших.
Після того, як ми закінчили критикувати творіння одне одного, між нами запала довга тиша. За цей час, який нагадував розглядання завданих ран, ми поступово заспокоїлися. Потім я перечитав наші історії і дещо зрозумів.
– Хіґашіра справді дивовижна… – задумливо сказав я.
– Га? Хіґашіра-сан? Вона пише романи?
– З того, що я чув, так. Ба більше, вона ще малює. Я бачив одну з її ілюстрацій. Це не було копіювання чи калька, вона сама придумала композицію. І, як на мене, що обличчя, що тіло, що кінцівки – були намальовані добре. Мати змогу створити щось, на що інші подивилися б і подумали, що це чудово, вже можна вважати талантом, правда? Побачивши, що ми написали, я саме так і подумав.
– Точно… Якщо подумати, то автобіографія твого прадіда також добре написана, еге?
– Так, особливо тому, що зміст речень зрозумілий, – з посмішкою сказав я.
– Ага…
Ми обоє почувалися досить пригніченими. Хоча я все ще був шокованим, але це певним чином додало мені впевненості. Можливо, це допомогло б Хіґашірі позбутися її самозневажливих схильностей.
У розслабленій, невимушеній атмосфері, що оточувала нас, Юме заговорила якимось порожнім голосом.
– Слухай… ти хочеш бути письменником?
– Ні. Можливо, в минулому хотів, але тепер уже ні.
Я не відчував, що маю писати щось конкретне. У мене не було ні бажання, ні відчуття обов’язку. Я всього лише відчував роздратування через те, що не мав би бути таким. Однак мені бракувало жаги шукати, ким би я хотів бути. Я відчував порожнечу. Це відчуття стало ще гострішим після написання оповідання…
– Є дещо, про що я тобі не розповідала… – сказала Юме.
– Гм?
– Мій тато працював у творчій сфері.
Я неквапливо повернувся до Юме, яка притулилася спиною до краю ліжка і, обійнявши ноги, поклала підборіддя на коліна.
– Ти говориш… про свого біологічного батька? Колишнього чоловіка Юні-сан? Він був письменником?
– Не письменником, але його робота була пов’язана зі створенням якогось творчого контенту. Він був не з тих, хто приносив роботу додому, тому я насправді не знаю, чим йому доводилося займатися.
– Хвилинку, невже твоя любов до детективів…
– Ага, саме так. Все почалося з його книжкової полиці, – не змінюючи пози, Юме говорила нерішучим голосом. – Все, що я смутно пам’ятаю про нього, це голос, який долинав, коли я майже засинала у ліжку… У напівдрімоті я чула, як тихий голос казав «Я вдома». З вітальні лилося світло… Потім мама говорила «З поверненням» і питала, що він хоче на вечерю, а він тим самим тихим голосом відповідав, що приніс з собою дещо.
– …Приносив з собою?
– Ага. Він купував їжу, щоб поїсти вдома. Потім я чула шелест поліетиленового пакета, який супроводжувався дещо розчарованою відповіддю мами… Це, по суті, все, що я про нього пам’ятаю. Коли я прокидалася наступного ранку, тата вже ніде не було. Зараз я навіть обличчя не можу пригадати. Якби ми зустрілися десь на вулиці, я б навряд чи впізнала його.
– Це, як би сказати…
Я міг уявити, наскільки зайнятою людиною він був. Однак… водночас у мене складалося враження, що тато Юме відкидав ідею сім’ї. Попри те, що вони жили разом, він поводився так, ніби жив сам. Це було явне відторгнення або, можливо, ізоляція самого себе. Ніби йому хотілося, щоб будинок був розділений.
– Так само як ти не знав мами, відсутність батька для мене була нормальною. Хоча він приходив на деякі шкільні заходи, але… тепер, коли я про це думаю, то причина, мабуть, була в тому, що мама тягнула його туди.
Він, швидше за все, брикався і кричав. Легко уявити, як Юні-сан вагалася, чи примушувати його, вона старалася, але так і не змогла зробити чоловіка частиною «сім’ї». Тому в неї не залишалося іншого вибору, як прийняти рішення. За себе, за доньку і, можливо, за чоловіка.
– Упевнена, мамі було ой як важко, але особисто я не відчуваю ненависті до тата.
– Ну… можливо, це тому, що ти по-справжньому з ним не знайома? По суті, ви з ним ніколи не бачилися нормально.
– Річ не в цьому… Коли в будинку є кімната, що комусь належить, і там повно різноманітних речей, хіба це не захоплює дитячу душу? Для мене це було як безперервне дослідження.
– О…
Я знав, про що вона говорила. Коли я вперше знайшов кабінет прадіда, то всередині з’явився жар, ніби в мені запалили вогонь.
– Дітям, як правило, одразу подобаються люди, які дарують їм цікаві речі для розваги. Тому я відчувала вдячність до чоловіка, який подарував мені таку веселу кімнату для ігор, – пояснила Юме. Що ж… подібні історії траплялися частіше, ніж я очікував. – Е-е… про що ми говорили?
– Про те, що нам бракує таланту.
– О, точно. Я трохи відхилилася від теми, але суть в тому, що… люди, які працюють у творчій сфері, бачать речі по-іншому. До речі, це також стосується і Хіґашіри-сан, правда?
– Так…
Вона говорила правду. Хіґашіра дивилася на речі інакше. Хоча ми чудово ладнали, але іноді… в мене виникало таке відчуття, ніби наші точки зору перебували на зовсім різних рівнях.
– Цікаво, що відбувається в неї у голові… Цього разу навіть я не розумію, про що зараз думає Хіґашіра.
– Можливо, тобі слід більше старатися? Ти, мабуть, єдиний, хто може її зрозуміти.
– Тобто ти теж не знаєш?
– Ну… Коли я думаю про це, то мені здається, що я весь цей час до цього прагнула.
Хоча вона не пояснила, що мала на увазі під словом «цього», але у мене було відчуття, що я знаю. Це цілком могла бути моя уява… Ні, так, швидше за все і було. Я просто щось неправильно зрозумів. Мені слід би це перевірити. Щось глибоко всередині мене підказувало, що це правильний вчинок, але… проблема полягала в тому, що я не знав, як запитати.
– Можливо… я не можу бачити речі так, як Хіґашіра, – я зробив паузу. – Але я впевнений, що принаймні можу її вислухати.
– Не потрібно бути таким невпевненим, просто зроби це. – Юме тихо засміялася, ніби дражнила боязкого молодшого брата. – То як? Почуваєшся впевненіше?
– Так. Я впевнений, що є звичайною людиною.
– Якщо ти звичайна людина, то я тоді яка?
В цей момент слова зірвалися з моїх губ. Ті самі, що я мав сказати понад рік тому, коли вона знайшла собі подругу.
– Ти неймовірна.
– …Га?
Добре, слід почати з визнання правди. Ти
більше не була тою кволою людиною, яка зверталася до мене, щоб я відкрив
алюмінієву банку з газованим напоєм. Ти неймовірна людина, яка може робити те,
чого не можу я…
– Га? Що? Х-хей, що це означає? Що ти маєш на увазі під «неймовірна»?! Що в мені такого неймовірного? Мені потрібна конкретика!
– Ти неймовірна в тому, наскільки тобі бракує письменницького таланту!
– Щооо?!
Ну… так. Зробити все й одразу важко, тому –
маленькі кроки.
І ось історія, яку я написав, отримала саме той негативний відгук, на який я і очікував, це також допомогло Хіґа… тобто, Ісані вийти з депресії. Однак навіть у найсміливіших мріях я не міг передбачити, що сформується така група…
– На щастя, ось-ось у нашій школі розпочнеться шкільний фестиваль, – долинув з телефону голос Каванамі Коґуре. – І буквально днями вас з Ірідо-сан обрали членами виконавчого комітету! Це означає, що у вас буде більше можливостей проводити час разом не тільки вдома, а й у школі! Хороша робота, минулий я!
– Е, ні, – спокійно зреагувала Хіґашіра Ісана, яка повністю повернулася до звичайної себе. – Яка ще «хороша робота»? Форсувати ситуацію без попереднього обговорення – це огидно. Це майже так само, як тиснути на віртуальних ютуберів, щоб вони співпрацювали.
– Стулися! – різко сказав Каванамі. – Це справа всього мого життя! Саме так!
Ця його так звана справа всього життя була для мене великою неприємністю. Чи не міг він написати фанфік або щось таке?
– У будь-якому разі, шкільний фестиваль – це пік підліткового життя! Я не кажу, що тобі потрібно освідчуватися або щось таке, однак потрібно створити романтичну атмосферу! Хто знає, можливо, вона першою освідчиться тобі! – продовжив Каванамі.
– Романтична атмосфера на шкільних фестивалях часто трапляється в ранобе і манзі, але чи буває подібне в реальному житті? Особливо у такій серйозній підготовчій школі, як наша.
– Саме тому, що наша школа така, ми даємо собі волю на культурних заходах. Ти коли-небудь бачила фестивалі в Кіотському університеті?
– Укх… Наші ідеї збігаються…
Мабуть, Ісана, яка вступила до цієї підготовчої школи, мала очікування, що тут буде таке ж зібрання диваків, як у Кіотському університеті, і, зіткнувшись з реальністю, зазнала неабиякого удару. Мої ж знання про цей навчальний заклад обмежувалися творами Морімі Томіхіко.
– Гаразд, слухайте, – Каванамі заговорив, як учитель, що намагається привернути увагу учнів на шкільній екскурсії. – Щороку після закінчення культурного фестивалю у старшій школі Ракуро розпалюють багаття. Знаєш, що це означає, Хіґашіро? Це те саме велике багаття, навколо якого збираються і танцюють люди.
– Звичайно, я знаю! Чи ти думаєш, що мені взагалі нічого не відомо про світ?
– У будь-якому разі, тобі не здається, що при спільному танці, виникає відчуття, ніби ви з цією людиною будете завжди разом?
– Це всього лише відчуття! Хіба це не якась легенда чи щось таке?! – зауважила Ісана.
– Не може існувати чогось настільки банального. А навіть якщо існує, то це точно плагіат з якоїсь романтичної комедії. Але реальне життя – це не манґа.
– …Отже? – Я втрутився, намагаючись докопатися до суті: – Ти хочеш, щоб ми з Юме танцювали?
– Так, – просто, але твердо сказав Каванамі. – Ну, вам не обов’язково танцювали біля вогню. Достатньо, якщо ви разом будете стояти. Це також допоможе розвіяти ті дурні чутки про те, ніби Хіґашіра – твоя дівчина! Двох зайців одним пострілом!
– Хіба це тоді не означатиме, що мене неймовірно швидко кинули? – спитала Ісана.
– Не хвилюйся, тебе просто вважатимуть бідолашною дівчиною, яка отримала по заслугах за спробу влізти між братом і сестрою Ірідо.
– Це навіть гірше! – вигукнула Ісана.
Хтось міг мені пояснити, чому я мав робити щось таке? Я рефлекторно зітхнув.
– Хіба ти не хочеш знати, які почуття до тебе має Ірідо-сан? – негайно серйозним тоном запитав Каванамі. – Якщо вона має до тебе романтичні почуття, то точно спробує щось зробити, як тільки випаде слушна нагода. Якщо ж ні, то це всього лише буде марною тратою зусиль. Ви можете розслабитися та бути зведеним братом і сестрою. У будь-якому разі, ти не залишишся у підвішеному стані, в якому перебуваєш зараз. Пройшовши через це, ти нарешті зрозумієш ситуацію. Тут нема жодних недоліків, ну, крім…
– Каванамі, – настала моя черга перебити його. – Ти заходиш надто далеко, навіть у мене є межі.
– А… вибач. Це було грубо з мого боку.
А ти колись не буваєш грубим?
Ісана полегшено видихнула. Мабуть, вона затамувала подих від напруженості моменту.
– Ну, я хотів сказати, що це безпрограшна ситуація для тебе. Чи не так? – сказав Каванамі.
– А якщо вона все-таки має до мене романтичні почуття?
– Зустрічайся з нею.
– Залицяйся до неї.
В один голос сказали Каванамі й Ісана.
– Вам легко говорити…
Вони могли так сказати лише тому, що були сторонніми спостерігачами. Ці двоє уявлення не мали, як це – бути закоханою парочкою і жити під одним дахом з родиною.
– Якщо ти справді не хочеш зустрічатися з нею, то скажи це прямо. Ти будеш почуватися винним через те, що граєшся з її серцем. Якби ви двоє не жили разом, а були звичайними однокласниками, то могли б вдавати до кінця старшої школи, що нічого не сталося, але у вас інша ситуація.
…Хоча мені не хотілося цього визнавати, але він мав рацію. Якщо вона хотіла зустрічатися зі мною, я не міг закривати на це очі. Рано чи пізно мені б довелося все владнати. Якщо це була хибна тривога, то все гаразд. Після очищення розуму я, мабуть, зміг би розслабитися і ставитися до неї як до рідної сестри.
– …Гаразд.
– О? – відреагував Каванамі.
Після всіх цих мук я заговорив:
– Поки це в межах здорового глузду, то я послухаюся твоєї поради. Я не збираюся доводити це до ситуації, коли примушу її думати, ніби закохався в неї.
– От і добре, от і чудово! Я тебе почув!
– Навіть якщо нічого не вийде, у тебе є план Б – я! Почнемо зустрічатися! – додала Хіґашіра.
– Агов! Невже тобі як дівчині не соромно?!
– Анітрохи.
І тому, щоб зрозуміти справжні почуття Юме, в мене не було іншого вибору, окрім як вдати, що я фліртую з нею. Саме так, не було… У мене не було іншого вибору.
Коментарі
Дописати коментар