Розділ 964. Народження | Розділ 965. Таємниці лісу
Розділ 964. Народження
Згідно з інформацією Сільви, розвідувальні групи демонів складалися з двох лютих демонів і трьох моторошних звірів, які літали туди-сюди над зоною спостереження з певною частотою. Між групами були ділянки, які перекривалися, що дещо нагадувало «стіну щитів».
Завдяки чудовому зору крилатих груп, будь-які сили, що входять у зону розвідки, неминуче будуть виявлені. План Роланда полягав у створенні в небі безпольотної зони, сліпої плями в полі зору ворогів.
Наразі з упевненістю можна сказати, що люті демони-розвідники не мали ні радіолокаційних систем, ні технології миттєвого зв’язку на відстані. Тож якщо вони не протрублять у ріг, подаючи сигнал тривоги, зникнення невеликого загону залишиться непоміченим. Хоча за допомогою крилатого звіра, який перевозив посудини з червоним туманом, дальність розвідки патрульних груп збільшилася, але це також затримувало зворотний зв'язок. Вороги помітять зникнення крилатих моторошних звірів лише ввечері після того, як вони мали повернутися до гнізда.
Попри це, демонам, які не знатимуть, де точно втрачено патруль, буде нелегко визначати місце, де перебуває нападник. Крім того, поки патрульні групи будуть неактивними вночі, перша армія продовжуватиме рухатися. Якщо створювати сліпі зони в розумній послідовності, це може виграти для них час і послабити мобільність ворога.
Роланд не сподівався повністю зупинити демонів, але навіть затримка на два-три дні була б великою допомогою основним силам. Адже що швидше вони досягнуть підхожих артилерійських позицій, то більші шанси на перемогу.
А снайперська гвинтівка проти моторошних звірів була продуктом, на який він покладав великі надії.
Насправді називати її рушницею було б дещо невідповідно. Щоб забезпечити силу ураження на великій відстані і стабільність траєкторії польоту, калібр зброї був встановлений на рівні 20 міліметрів, а це вже межа між рушницями і гарматами.
Причина, чому зброя не була зроблена більшою, полягала в особливій характеристиці здібності Андреа: щоб застосувати цю силу, вона мала тримати рушницю в руках. Це перевірили під час артилерійської підготовки – навіть якщо відьма особисто віддавала команди, щойно вона прибирала руку зі ствола, як би солдати не намагалися, вони не могли влучити в рухому ціль.
І як стріляти, ігноруючи сильну віддачу?
Не було б нічого дивного, якби Тіллі розлютилася.
Однак назва «снайперська гармата» була надто незручною, тому Роланд вирішив називати її гвинтівкою.
Сама ж нова зброя не містила жодних передових технологій; її конструкція була набагато простішою ніж у важкого кулемета Марк I: газовідвідний механізм, напівавтоматична стрільба і магазинна подача патронів… Єдиним додатковим елементом було дулове гальмо, що використовувалося для зменшення віддачі, елемент, який також використовувався на основних важких гарматах мілководних канонерських човнів.
На виготовлення знадобилося лише два дні.
Півтора дня пішли на вибір матеріалів і подальшу обробку.
Люсія зробила сплав, Анна надала форму, зміцнила матеріал Свічка, а потім Доріс використала зачарування… Спільні зусилля кількох відьом призвели до створення зброї, яку за якістю, безсумнівно, можна вважати легендарним творінням. Окрім матеріалів і точності обробки, поки діяв ефект зміцнення, ствол гвинтівки не деформується під дією високої температури й величезним тиском, що є ключовим фактором для забезпечення безперервної та точної стрільби.
– Це снайперська гвинтівка? – Андреа деякий час розглядала її і швидко помітила дещо дивне. – Де приціл?
– Нема, – сказав Роланд, знизавши плечима.
– Нема? – Після паузи вона сказала: – Я не можу уразити цілі, яких не бачу.
– Звичайний приціл не підійде, тому потрібно ще троє людей, щоб допомогти тобі, – сказав Роланд, глянувши на Сільву, Спел і Камілу поруч з ними.
– Маєте на увазі… що пані Каміла з’єднає мене з Сільвою, а маркіза поповнятиме нашу магію? – Андреа нарешті зрозуміла, що Мейсі мала на увазі під «Вони чекають на тебе».
– Хоча я зовсім не хотіла залишати Хребет Упалого Дракона… А-апчхи… але, враховуючи щире запрошення Його Величності, я могла лише погодитися, – сказала маркіза Спел, удаючи безпорадність. – Однак наступного разу, сподіваюся, мене повідомлять заздалегідь, замість того, щоб примушувати панну Мейсі летіти за мною. Я вже стара, здоров’я не те, що було колись, і я досі не оговталася від холодного вітру.
Роланд мовчки закотив очі. Вона вже випила «очищену воду» Лілі і навіть випросила в нього частину з учнів, яких навчає ратуша, проте поводилася так, ніби її примушували працювати безплатно. Для досвідченого політика стало другою натурою грати роль жертви.
Реакція Каміли була набагато простішою:
– Принцеса Тіллі хоче, щоб я зробила все можливе.
– Але я не впевнена, чи буде моя здібність працювати у поєднанні з Магічним Оком. – Оскільки дальність польоту болтів і стріл набагато менша за межі видимості, Андреа ніколи раніше не замислювалася над цим питанням.
– Ось чому необхідно спробувати. – Роланд жестом запросив до дії: – Отже… почнемо.
*******************
Картер Ланніс нервово походжав біля дверей спальні.
Він рідко в житті відчував таку тривогу.
Якщо пригадати минуле, то, крім моменту, коли Його Величність Роланд несподівано підійшов до відьми Анни, сьогодні це сталося вдруге.
Мей, його дружина, ось-ось мала народити.
«Все, як вона сказала – її статус можна порівняти з Його Величністю, – самоіронічно подумав Картер. – Прояви трохи мужності. Подивився на себе зараз. Це ж просто пологи, чи не так? Паночка Нана і панна Лілі тут, а лікарня надіслала кількох медсестер. Які проблеми можуть виникнути? Навіть якщо будуть якісь ускладнення, Його Величність сказав, що можна просто розрізати живіть, щоб вийняти дитину і врятувати життя обох».
Але щойно виникла ця думка, як її швидко змінили сумніви… Чи справді можна допомогти дитині народитися за допомогою розтину? Це було надто страшно. Ні-ні-ні, він сподівався, що це будуть нормальні пологи.
Чорт забирай, як ти смієш сумніватися у
знаннях Його Величності Роланда!
Але… я ніколи не чув, щоб хтось так народжував!
Два голоси люто боролися у голові лицаря, від чого та майже пульсувала.
– Будьте спокійні, пане, – втішливо заговорила Ірен, – сестра Мей точно впорається, бо… вона найсильніша людина, яку я коли-небудь зустрічала.
Інші члени трупи «Зірка і Квітка», які прийшли в гості, кивнули на знак згоди.
– Дякую, – сказав Картер, але його тривога анітрохи не зменшилася. Хвилювання розривало його, він відчув, як на лобі виступив тонкий шар поту.
Раптом за вікном пролунали оплески і крики.
Він підійшов до вікна і побачив колону солдатів у новій формі, які повільно йшли вулицею до прикордонних стін у супроводі незліченної кількості радісних людей. Тканина, на якій поєднувалися коричневий і зелений кольори, явно виглядала хаотичною, але на солдатах вона створювала враження непохитної стійкості, а вся армія нагадувала рухому землю.
– Сьогодні день відправлення? – не міг не запитати Картер.
– Так, мій чоловік теж там, – усміхнулася Ірен, на її обличчі була суміш гіркоти і гордості. – Він давно чекав на цю битву, щоб помститися.
– Помститися? – мимоволі повторив Картер.
– Так! Саме це він мені сказав: щоб втішити тих, хто загинув від рук демонів.
Колись славетний лицар тепер боровся за простих людей; ідеальне королівство, про яке говорив король, поступово ставало реальністю. Він також мав би бути одним із них, можливо, навіть першим би кинувся у бій за Його Величність, але якимось чином віддалявся від усього цього все далі і далі.
На мить внутрішня боротьба змінилася жалем, що змусило його зануритися у заціпеніння.
Аж поки зі спальні не пролунав тихий плач.
В одну мить всі думки зникли.
Його тіло відреагувало швидше за мозок. Коли він отямився, то вже відчинив двері і кинувся до ліжка.
Зморшкувате немовля невпинно плакало біля подушки Мей, поки медсестри ретельно дбали про неї.
– Вітаємо, пане, це дуже здоровий хлопчик, – з усмішкою сказав хтось.
– С… справді? – Картер повільні підійшов до ліжка, став на одне коліно і, як заворожений подивився на Мей, чоло якої у світлі свічок поблискувало крапельками поту.
Протяжні вигуки ззовні змішувалися з плачем дитини, немов симфонія, що святкувала появу нового життя.
Мей відкрила рота, ніби бажаючи щось сказати, але слабкість позбавила її сил.
Однак Картер все одно зрозумів, що вона намагалася сказати.
У цю мить його очі наповнилися сльозами.
– Тепер ти батько, – сказала вона.
Розділ 965. Таємниці лісу
На північний захід від Беззимного міста, глибоко у Туманному лісі.
Зміїний Зуб відчув, що останні півтора місяця з моменту приєднання до бригади залізничних будівельників були найдивовижнішим періодом його життя.
«Ні…» – подумав він. Можливо «най» тут було не зовсім доречним, адже час від часу він бачив дивовижні речі – так, ніби ніколи по-справжньому не знав Беззимного міста.
Зміїний Зуб нарешті зрозумів, чому всі робітники, які прийшли сюди, мали підписати угоду про нерозголошення.
Вона забороняла їм розголошувати усно чи письмово будь-які незвичайні видовища, які вони бачили; такі дії вважалися злочином проти законів королівства і каралися штрафом, конфіскацією майна або навіть відправлення до шахти Північного Схилу на примусові роботи. В угоді також наголошувалося, що ті, хто не бажає виконувати умови, можуть залишити будівельну бригаду, однак цим людям не слід було плекати надії на те, що їм вдасться уникнути всеосяжної руки закону, бо агентство охорони королівства відповідало за перевірки.
Раніше Зміїний Зуб ставився до цього скептично: навіть письмові записи можуть потрапити до чужих рук, то що вже говорити про усне мовлення, чи не так? Якщо за кожним доносом слідуватиме арешт, то втілення проєкту стане неможливим. Але тепер його погляди кардинально змінилися: таємниці, які приховувало Беззимне місто, що було під владою короля, набагато перевершували те, що він міг уявити. У місцях, недоступних для більшості людей, можливо, вирувала дивовижна сила.
Найбільше його приголомшили відьми.
Хоча Білий Папір також була відьмою, але в його очах вона завжди була тою, хто потребувала захисту. Коли церква проголошувала відьом злими істотами, які успадкували силу Диявола, він не сприйняв це близько до серця. Якщо вони справді були такими могутніми, чому церква переслідувала їх, і чому вони навіть не сміли показуватися публічно?
Але це уявлення розвіяла відьма, яку називали пані Листочок.
Зміїний Зуб навіть не уявляв, що хтось може самотужки контролювати весь ліс.
Територія, куди потрапила будівельна бригада, нагадувала не стільки ліс, як, радше, черево дикого велетня – особливо помітним це було під час прокладання колії. Лози спліталися у нескінченну сітку над полотном залізничної дороги, обвиваючись навколо рейок і тягнучи їх вперед, лише для того, щоб потім опустити на землю у відведених місцях, ніби це були плоди, що росли на лозі. Куди б не тягнулася колія, дерева з обох боків розступалися самі по собі, позбавляючи бригаду клопотів з їх зрубування. Водночас крони навколишніх дерев ставили особливо густими, повністю закриваючи небо, щоб не привертати увагу демонів.
Крім того, ліс активно атакував будь-яких диких тварин, які наближалися до будівельної бригади. Якщо вони й отримували миску супу зі свіжим м’ясом, то це завдяки тому, що якийсь дурний звір забіг на території пані Листочок.
Зміїний Зуб колись бачив її, однак не був упевнений, чи вона все ще людина. Тіло пані Листочок мало дивний зелений відтінок і злегка світилося, здалеку це нагадувало коштовне каміння. Коли вона рухалася, то, здавалося, не мала фізичної форми, бо могла вільно пересуватися гілками.
Якби Зміїний Зуб залишався собою з минулого, він би закричав від страху: рухи ніби у примари і така дивна зовнішність – нічого дивно, що її могли помилково звинуватити у служінні Дияволу. Тоді його думка була такою: «Слава Богу, що Білий Папір не така».
Однак Зміїний Зуб не відчував огиди до пані Листочок, навпаки, він відчував до неї щиру повагу. Його Величність сказав на церемонії нагородження, що завдяки допомозі цієї відьми йому вдалося забезпечити всіх у Беззимному місті достатньою кількістю їжі. Кожен, хто звільнився від голоду і страждань, мав користь з її сили, вже тільки за це пані Листочок слід пам’ятати вічно.
Зміїний Зуб, природно, також належав до їхнього числа.
Окрім відьми, ще одне відкриття, ймовірно, було його особистою таємницею.
Це сталося після того, як перша армія увійшла до Туманного лісу.
Відколи демони напали на Беззимне місто, заклики до помсти ставали дедалі голоснішими. Навіть у Пустці робітники обговорювали це питання. Він не здивував, що цей день настав.
Щодня велика кількість солдатів прямувала на фронт; очевидно Його Величність був налаштований серйозно. На відміну від лицарських процесій, які Зміїний Зуб бачив раніше, солдати, що йшли на війну, здебільшого були знайомими з околиць – їх знали ті або інші люди. Тому щоразу, коли повз проходили солдати, робітники вишиковувалися вздовж їхнього шляху і віталися з ними, що створювало жваву атмосферу. Спочатку він думав, що будівництво залізниці далеко від кордону буде спустошливою, небезпечною і важкою працею, але все виявилося зовсім інакше.
Однак Зміїному Зубу бракувало досвіду в цьому, тож замість того, щоб стояти в натовпі, він волів на самоті подивитися на поїзди. А коли ті зупинялися, то навіть піднімався на них, щоб торкнутися.
Однак те, що йому довелося пережити два тижні тому, було справді жахливим.
Це був локомотив, що тягнув шість вагонів, він зупинився у кінці ділянки залізниці, за будівництво якої він відповідав – щойно завершена частина колії. На відкритій платформі лежало два величезних предмети, кожен з яких був понад двадцять метрів завдовжки; їх накрили брезентом, тож не можна було розгледіти, що це таке.
Зазвичай це нормально. Якщо речі, що перевозилися, не мали відношення до будівельної бригади, то це, мабуть, були військові припаси, він не мав жодного наміру довідуватися, що там таке. Але того дня у Зміїного Зуба був розлад шлунка, тож посеред ночі йому довелося вибігти з намету, щоб знайти місце, де можна справити нужду. Він був неабияк шокований, коли побачив, що брезент ворушиться!
Кілька воїнів, одягнутих інакше, ніж солдати першої армії, розв’язали мотузки, якими закріпили полотно, і з-під нього виповз величезний монстр з гнучким тілом! Але те, що сталося далі, було ще більш неймовірним: створіння заговорило і голос був напрочуд приємним! Першими словами були:
– Я голодна! Є щось поїсти?
У ту ж мить Зміїний Зуб відчув, як по спині пробіг холодок. Він майже міг уявити собі моторошну відповідь воїна: «А, так. Усі робітники в цьому таборі – це їжа. Пригощайтеся».
Але цього не сталося. Воїни ніжно обійняли монстрів, а потім принесли шинку, овочі і хліб з останнього вагона… все у бочках заввишки з людину. Два хробаки проковтнули їжу, а потім зникли глибоко у лісі разом з воїнами.
Зміїний Зуб не наважувався дихати і ховався за деревом, поки кроки не стихли. Лише після того, як переконався, що вони пішли, він усвідомив, що штани наскрізь промокли…
Два дні по тому біля колії з’явилася дивна станція: аркова будівля, зведена з цементу і цегли, а всередині була бездонна прірва. Хоча робітники заходили і виходили, ніхто не знав, куди вона веде. По обидва боки прірви встановили кілька парових двигунів, які постійно вдували в неї повітря, що виглядало надзвичайно дивно.
Він ретельно приховував цю таємницю.
Зміїний Зуб думав, що боятиметься і захоче звільнитися з будівельної бригади залізниці, але він відновився швидше, ніж очікував: ось воно – захопливе життя! Це справжнє обличчя Беззимного міста!
У перші дні після прощання з друзями і прибуття до лісу він почувався як ряска – ніби не мав коріння. Особливо коли колеги по роботі отримували листи від рідних і з радістю ділилися розповідями про це з ним. Але поступово його почали приваблювати різні нові події, такі як ідеально пов’язані, рівні колії, прекрасні пісні лісу, невловимий велетенський піщаний вовк, на якого пані Листочок не нападала, а також чоловік, який приходив сюди молитися у певні дні, і тому подібне…
Це змушувало його відчувати, ніби він потроху наближається до невідомого боку Беззимного і повільно стає єдиним цілим з містом.
Зміїне Ікло хотів зберегти все це у пам’яті, щоб одного дня розповісти про все друзям. Адже не було кращого доказу того, що хтось довге живе в місті, ніж знання про це саме місто, і навіть якщо у нього не так багато знайомих, цього ніхто не міг заперечити.
Термін дії угоди про нерозголошення становить лише п’ять років.
Він з нетерпінням чекав на той день.
Коментарі
Дописати коментар