2.1 «Це було мило»
2.2 «Це було мило»
Мадока-сан кліпнула на наполегливі слова Мізуто.
– Охо~? – потім, з багатозначною усмішкою, вона прибрала дірндль. – Гаразд, я зрозуміла. Тоді не будемо цього робити. Бо ти не хочеш показувати Юме-чян у такому одязі великій кількості людей, еге?
– …Будь ласка, допоможи нам знайти одяг, який не буде відхилений оргкомітетом, – після цього Мізуто повернувся до відкриття коробок.
О, щойно… він трохи розлютився? Бо не хотів, щоб я одягала надто відвертий одяг? О, вау. Я відчувала, що зараз почну усміхатися! Невже саме через це він одразу наклав вето на весь надто відвертий одяг, коли ми розмовляли з Акацукі-сан? Цей хлопець намагався захистити мене? О, Боже мій…
– Хі-хі-хі. Добре, Юме-чян, знайдемо одяг, який не засмутить Мізуто-куна, – з усмішкою сказала Мадока-сан.
– Т-так. О… зачекай, – коли вона збиралася прибрати дірндль, я зупинила її. Мій погляд прикипів до костюма.
– У чому справа? Все-таки хочеш одягнути? – запитала Мадока-сан, помітивши мій інтерес.
– Н-ні, не я, а…
Цей одяг чудово б виглядав на Хіґашірі-сан. Справді чудово.
– Мені цікаво…
– Так?
– Чи можемо ми позичити костюми для особистого користування?
Мадока-сан здивовано нахилила голову.
– Ти ж не будеш використовувати їх для чогось розпусного, правда?
– Н-ні… звісно, ні!
Одягати
Хіґашіру-сан в одяг з відвертим вирізом – це не розпусно! Мабуть!
Я розстібнула ґудзики на блузці. Мені було незручно роздягатися в кімнаті, де я опинилася вперше. А думка про Мізуто у сусідньому приміщенні викликала занепокоєння.
– Ти все така ж струнка, як і завжди, Юме-чян. Твоя шкіра така шовковисто-гладка. То тепер всі старшокласниці такі, м?
Мадока-сан, яка вже роздягнулася до спідньої білизни, оглядала мене, ніби якась суддя. На відміну від її елегантного й стриманого стилю, бюстгальтер і трусики були мереживними та мали яскравий червоний колір. Це виходило за рамки того, що називали «дорослим», – вона була одягнута у те, що називають спідньою білизною для особливих випадків…
– Мадоко-сан… ти зазвичай носиш таку спідню білизну? – нервово запитала я.
Вона вибухнула сміхом.
– Звичайно, ні! Зазвичай верх і низ мають різний колір. Але… ну, я планую сьогодні показати це декому.
– Тобто…
Вона говорила про мене? Чи про когось іншого, з ким мала плани пізніше?
Мадока-сан багатозначно посміхнулася:
– Ну, тобто, м?
Не вагаючись, вона розстебнула бюстгальтер спереду. Ми якраз збиралися приміряти костюми, які відібрали. Оскільки ми все одно не могли вибрати їх самостійно, то вирішили спочатку приміряти, сфотографувати і вже в класі обрати потрібне більшістю голосів. Я була моделлю для дівчат, а Мізуто – для хлопців.
Поруч з клубною кімнатою було ще одне приміщення. Ми з Мадокою-сан пішли туди, залишивши клубну кімнату для Мізуто, щоб він там переодягнувся. Отже, чому переодягалися двоє дівчат? Ну, Мадока-сан сказала, що вона теж хоче приміряти костюм, тож іншого вибору не було. Ба більше, її вибір упав на той відвертий одяг, від якого ми з Мізуто відмовилися. Костюм мав так мало тканини, що під нього навіть бюстгальтер не можна було одягнути.
– Хмм…
Першим я приміряла класичний костюм покоївки. Спідниця була довшою за ті, що я бачила в манзі чи аніме, і спускалася аж до щиколоток. Завдяки цьому я не почувалася надто ніяково, але головний убір з рюшами був усе-таки трохи…
– О, мило! Дуже-дуже мило! Іди стань у пару з Мізуто-куном!
– І що це означає… а?!
Мадока-сан виштовхнула мене за двері, де я побачила Мізуто, одягнутого в костюм дворецького. Вузький чорний одяг ідеально підкреслював його струнку фігуру.
– О-о! Так! Чудово! – схвильовано говорила Мадока-сан, роблячи смартфоном купу фотографій.
Поки вона це робила, я поглядала на Мізуто. Він дещо роздратовано хмурився, але йому ідеально пасувало. Ще б трішечки укласти волосся, і тоді… Хвилинку! Це ж… шанс пофліртувати з ним, так? Якщо я зроблю йому комплімент, то, можливо, він буде більше звертати на мене увагу? Г-гаразд, тоді…!
– Х-хей…
– Гм?
– Ти… гарно виглядаєш.
Я зробила це! Звісно, вийшло не так чітко, як хотілося, але я сказала ці слова! Для мене це був успіх.
Почувши мої слова, Мізуто на мить замовк, а потім відповів:
– Дякую.
І це все?! Я зібрала всі сили, які могла, щоб сказати комплімент, і почула у відповідь всього лише «дякую»?! Ти мав зробити комплімент у відповідь! Сказати, що мені також дуже пасує це вбрання, навіть якщо це пусті лестощі! Грр… Ти ж отаку – то чому не реагуєш на вбрання покоївки?!
– Мадоко-сан! Ходімо приміряємо наступний!
– О! Юме-чян, тепер ти теж цим захопилася!
Далі мій вибір упав на ціпао. Звичайно розріз у нижній частині сукні означав певну оголеність ніг, але Мадока-сан сказала, що колготки тілесного кольору додали б певного комфорту, тож я погодилася. Але… У нас не було колготок тілесного кольору! Тож я не мала іншого вибору, як продемонструвати оголені ноги.
«А як щодо цього?!» – подумала я, показавшись перед Мізуто у сміливій сукні, зробленій у традиційному китайському стилі.
– Хмм.
І це все?! Серйозно, у чому його проблема?! Зазвичай я соромилася показувати оголені ноги, тому навіть зі шкільною формою носила високі гольфи або колготки! І зараз, коли я демонструю їх так відверто, це єдина його реакція?!
Після цього я приміряла різний одяг, наприклад, «ао зай», костюм відьми тощо, але єдиною реакцією Мізуто були «Хмм», «Гмм», «Хаа».
– Ого, ти виглядаєш мило в усьому, що одягаєш!
Мадока-сан почувалася найщасливішою. Вона була одягнена в костюм танцівниці живота, що нагадував поєднання купальника з тонкою тканиною, схожою на вуаль. Якби подібна видатна людина, як Мадока-сан, в такому вбранні зробила крок за межі кімнати, то це цілком могло вважатися злочином, але Мізуто взагалі на неї не зреагував. Вона ж залишалася сама собою і, недбало схрестивши порцелянові стегна, повністю оголивши їх, недбало передивлялася зроблені фото.
– До речі, про костюми. Це нагадало мені, юката, яку ти носила на літньому фестивалі, була милою. Традиційний японський одяг і довге волосся, таке чорне, як вороняче крило, – це ідеальний варіант!
– Ну, незалежно від того, правда це чи ні… традиційний японський одяг може бути непоганою ідеєю. Він також не надто відвертий.
– Точно. Батьківський комітет, мабуть, охоче схвалить таке вбрання. Традиційний, еге? Здається, у нас десь був одяг міко…
Мадока-сан стала на карачки і почала нишпорити у картонних коробках. С-сідниці! Дивись, куди їх випинаєш! Я ж бачу майже все!
– А. – Коли я намагалася закрити Мізуто поле зору, Мадока-сан щось витягнула. – Знайшла! Хей, як щодо цього?
– А це…
Костюм нагадував кімоно, але лише верхня частина. Чесно кажучи, я б не здивувалася, якби дізналася, що це була сорочка, зроблена під традиційний японський одяг. Крім того, Мадока-сан тримала ще і штани, схожі на хакама.
– Хм, це… якби пояснити… О, знаю. У мене є кілька фото з тогорічного культурного фестивалю. – Мадока-сан пошукала щось у смартфоні, а потім показала екран мені: – Ось, дивись!
На сцені стояла дівчина. Верхня половина її одягу була яскраво-червоним кімоно, а нижня – темно-коричневим хакама, на ногах же вона мала… чоботи?
– Так мило!
– Скажи, еге? Здається, цей стиль називається Тайшьо Роман. Мені він теж подобається!
Це було поєднання японського і західного стилів. Мило і водночас круто. Одяг мінімально оголював шкіру, але негайно привертав увагу. Це, мабуть, був найкращий варіант на цей момент. Оргкомітет точно не буде проти, крім того, цей одяг відповідав потребам косплею і мав чітку концепцію… І найголовніше, навряд чи ще якийсь клас у нашій школі міг дозволити собі такі костюми.
– А костюми для хлопців є? – запитала я.
– Так, ось, – сказала Мадока-сан, провівши пальцем по екрану, щоб показати інше фото.
І це був…
– Стиль шьосей!
Поєднання кімоно, хакама, студентського капелюха і пальто! Той самий одяг, який носили студенти-чоловіки епохи Тайшьо!
– Красиво, еге?
– Так! – я кивнула, щиро погоджуючись.
Цей одяг, здавалося, був зроблений для того, щоб підкреслювати інтелект, і сподобався мені навіть більше за форму дворецького. Гарно! Дуже гарно! Але… проблема полягала в тому, чи дасть інший член виконавчого комітету згоду. Я повільно повернулася до Мізуто і невпевнено сказала:
– Що… думаєш?
– Ну… це точно відповідає всім вимогам.
О? Це була найпозитивніша реакція з тих, що були до цього. Можливо, він не міг сказати цього словами, але все-таки відчував, що ми знайшли відповідь.
– Ну, чому б тобі не приміряти? Мізуто-куне, ти теж!
Га?! О, т-так, нам потрібно було зробити фото для зразка. І М-Мізуто, звісно, мав переодягнутися в одяг стилю шьосей…
Відчуваючи нервозність, я пішла переодягнутися у сусідній кімнаті. Хоча костюм нагадував кімоно, одягнути його було набагато простіше. Підігнати під потрібний розмір також було легко. Нарешті я постукала носком чобіт, щоб перевірити, наскільки зручне взуття.
– Можливо, піднімемо волосся?
Мадока-сан завела пасма мого волосся назад і, піднявши до потилиці, закріпила шпилькою. Тепер у нас з нею були однакові зачіски з наполовину піднятим волоссям. Коли я глянула у дзеркало, то побачила, що так ще більше нагадувала дівчину з епохи Тайшьо.
– Як гарно! Дуже, дуже стильно!
Підбадьорена компліментами Мадоки-сан, я почувалася краще. Я погойдувалася з боку в бік, дозволяючи волоссю, рукавам і подолу хакама тріпотіти. Створений нереалістичний силует здавався до того непізнаванним, ніби я захоплювалася лялькою.
Це було не так ніяково, як з попередніми костюмами, а оскільки це був театральний одяг, то він не настільки обмежував рух, як здавалося на перший погляд. І понад усе… цей костюм був милим.
– Мадоко-сан… скільки ще таких?
– Тобі сподобалося?
– Ну, так… дуже…
– Ймовірно, чотири чи п’ять костюмів для дівчат. Якщо додати до цього одяг для хлопців, то цілком має вистачити для людей, які працюватимуть у кафе.
Тоді все залежало від того, як добре виглядатимуть костюми хлопців… Я була майже впевнена, що все буде чудово. Зрештою я бачила цього хлопця за останні шість місяців частіше, ніж будь-хто інший. Я могла з легкістю сказати, що йому пасує, а що – ні, навіть не бачачи на власні очі.
Постукавши, ми повернулися до клубної кімнати, де переодягався Мізуто.
– …а, – я мало не скрикнула, коли побачила його.
– Вауу!! – але голос Мадоки-сан прозвучав так, ніби вона виконувала бойовий клич з манґи, тож моя реакція загубилася на цьому фоні.
Мізуто обернувся з байдужим виразом обличчя, тоді як вона підбігла до нього з сяючими очима.
– Мі… Мізу… Мізуто-куне?! Га?! Це дійсно ти, правда?! Той самий маленький, але милий Мізуто-кун?!
– Скільки, на твою думку, мені років? – роздратовано зітхнув він.
На ньому були ті самі кімоно, хакама і капелюх, які я бачила на фото зовсім недавно. Гарно. Справді гарно. Моя оцінка була правильною. Одяг у стилі шьосей ідеально пасував до його стрункого тіла й інтелектуальної аури. Це… це просто…!
– К-книга! Мізуто-куне, візьми книгу під пахву! Стару японську книгу з палітуркою і тому подібним! В коробці з реквізитом має бути одна! Так! Воно! Це воно! Хм… але чогось ніби бракує…
– О-окуляри! Мадоко-сан, окуляри!
– Точно!
Ми з Мадокою-сан схвильовано нишпорили у коробці з реквізитом, щоб знайти фальшиві окуляри. Коли він їх одягнув, то нас ніби відкинуло. Мадока-сан збуджено вигукнула «Ваууу», хоча я не підтримала її волос, але в душі відчувала те саме.
Вона, закривши рот обома руками, почала тремтіти.
– М-милий… К-крутий… Мил… Кру… Я не можу приховати шоку від того, що у мого родича такий великий потенціал, Мізуто-куне!
– Ти перебільшуєш, Мадоко-сан, – зітхнув він. – В цьому нема нічого особливого.
– О, так! Цей формальний тон просто ідеальний!
Повністю згодна! Я палко закивала, підтримуючи. Тоді він виглядав як привабливий репетитор, але зараз його образ був не менше гарним! Справді, справді чудовим! О, у мене не було слів. Я не могла придумати, як це описати!
– Ч-чи можете ви стати одне біля одного? Ну ж бо, швидше!
– Га…?!
Мадока-сан схопила мене за плече і примусила стати поряд з Мізуто. А, с-секунду…! Не підходь надто близько! Я помру! Я зараз помру!
– О, так! Це чудово… Це Тайшьо. Справжня епоха Тайшьо! Станьте ближче, ще ближче!
Схвильовано говорила Мадока-сан, роблячи фотографії. Я глянула на Мізуто і завмерла. Наші плечі майже торкалися. Козирок кепки відкидав тінь на юне обличчя, надаючи його вигляду певної меланхолійності…
О, ні-і-і! М-моє обличчя! Не думаю, що зможу
виглядати спокійно!
– Думаю, ви вже зрозуміли, що це найкраще рішення! Культурний фестиваль у старшій школі Ракуро відкритий для публіки, правда? Я буду! Я обов’язково прийду!
Щойно імпровізована фотосесія Мадоки-сан закінчилася, я відійшла від Мізуто. Мені здавалося, що моє серце ось-ось зупиниться… Щоб заспокоїтися я глибоко вдихнула і повільно видихнула. Раптом я помітила, що Мадока-сан манила мене до себе. Гм? У чому справа? Зацікавившись, я підійшла.
– Поглянь, це найкращий знімок, який я зробила, – сказала вона.
І показала мені екран смартфона.
Там була витончена дівчина з червоним обличчям, яка крадькома дивилася на хлопця поруч. Моє обличчя можна було читати, як відкриту книгу! Я настільки відволікалася на слабкість власного захисту, що не помітила дечого, поки Мадока-сан не вказала на це.
Коментарі
Дописати коментар