Розділ 1004. Світ її очима | Розділ 1005. Звук піску
Розділ 1004. Світ її очима
Уся зона переробки – від транспортування і розвантаження до збору матеріалів – використовувала пару, щоб максимально замінити ручну працю. Що і робило цю зону найбільш механізованою у Беззимному місті.
Оскільки потрібно було переробляти велику кількість вугілля і сирої нафти, територія заводу, якщо дивитися зверху, нагадувала величезну прямокутну площу. Один бік виходив на річку Червона Вода, слугуючи одночасно спеціалізованим причалом і складом для зберігання вугілля. Кілька конвеєрних стрічок, з’єднаних за паровими двигунами, безперервно транспортували вугілля до котельні; їхні паралельні, упорядковані чорні лінії різко контрастували з навколишнім сірим і твердим бетонним покриттям.
Інший кінець площі використовувався для зберігання сирої нафти, що надходила морем у порт Мілина. Залізничні колії і вагони, що курсували туди-сюди, складали пейзаж цієї частини зони. У разі нестачі вугілля котельня також могла безпосередньо використовувати нерафіновану нафту як паливо.
Сховище для зберігання нафти, розташоване на захід від фракційної вежі, наразі було наполовину збудоване. Бетонні резервуари, схожі на фортеці, вишикувалися в один ряд, їхні грубі обриси різко контрастували з житловими будинками на протилежному березі річки, проте мали якусь невимовну красу. Однак Роланд знав, що рівень технічної складності цього об’єкта аж ніяк не низький: клапани скидання тиску, оглядові люки, трубопроводи, антистатичне обладнання… Від деталей будівництва до правил експлуатації – без попереднього досвіду, накопиченого завдяки зведенню хімічного заводу, вся ця справа навряд чи пройшла б так гладко.
На його велике задоволення, він лише переглянув і затвердив загальний план, сам процес проєктування спільно здійснювали міністерство будівництва і міністерство хімічної промисловості. Очевидно, що чимала кількість роботи з гірничими і пічними завданнями дала їм багато досвіду, який вони сміливо застосували до нових проєктів. Оскільки на той час не існувало єдиних галузевих стандартів, кожний інструмент, від підйомників до лебідок, потребував визначення параметрів на місці, перш ніж їх передадуть прямо на заводи для обробки і складання. Без базової інженерної грамотності і базових знань навіть просте взаєморозуміння між двома сторонами було б неможливим.
Через два роки після впровадження широкомасштабна освітня програма поступово почала давати плоди.
Зі зростанням температури котла нафта, нагріта до стану пари, хлинула у переробну вежу – про це свідчило снігове покриття на споруді, воно перетворювалося на струмені пари. Північний вітер здебільшого вщух, залишаючи лише сніг, що повільно опускався з неба. Однак глядачі анітрохи не зважали на це, зачаровано дивлячись на прекрасну металеву вежу. Їхнє дихання гармонійно спліталося з парою, що виривалася з різноманітних механізмів на площі, створюючи напрочуд теплу атмосферу посеред цієї холодної, безсонячної зими.
……
– Як красиво, – прошепотіла Едіт, стоячи на сталевому мосту.
Це місце знаходилося на певній відстані від району нафтопереробки, тому тут перебувало набагато менше людей. Випадкові перехожі здебільшого прямували до вежі, сподіваючись стати свідками народження ще однієї нової споруди і, можливо, побачити короля. Однак, проходячи повз Перлину Півночі, більшість людей не могли не озирнутися на неї і на особу поряд з Едіт – безсумнівно, в їхніх очах дві жінки, що стояли серед снігу, виглядали чарівними.
«Хіба це не просто димар? У чому ж тут краса?» – подумки пробурчав Коул, але вголос не наважився сказати, озвучивши інше:
– Якщо ти хотіла подивитися, то чому не пішла з іншими чиновниками ратуші? Пан Баров явно облаштував кращі місця, а Його Величність також…
Хоча це місце було високим і пропонувало широкий огляд, відстань робила сцену нечіткою. Що ще важливіше, це була чудова можливість поспілкуватися з колегами. Те, що вони бачили, не мало значення, той факт, що чиновники ратуші зібралися разом, був важливіший за те, на що вони дивилися. Використовуючи аристократичні стандарти, це нагадувало бенкет, де основна увага приділялася не їжі, а людям, з якими ти розмовляв, і новим знайомства, які заводив.
Його надзвичайно товариська старша сестра мала розуміти це набагато краще. Вони домовилися, що він буде старанно набиратися досвіду в ратуші, але вона навмисно пропустила таку можливість. Іноді йому справді було важко зрозуміти, що коїться в її голові.
Один легкий погляд Едіт змусив Коула замовкнути.
– Звичайно, це через тебе, мій дорогий брате. – Вона тихо подражнила: – Справді хочеш з’явитися перед іншими чиновниками в такому образі?
Хвилинку, це ти змусила мене так одягнутися!
Носити подібне вбрання вдома – це одне, але він не очікував, що його змусять одягнути щось подібне на вулицю. Якби Коула побачив хтось зі знайомих, у нього, мабуть, не залишилося б іншого вибору, як стрибнути з мосту.
А-а! Усе через те, що йому стало нудно і він міряв речі сестри, як раптом повернулася Едіт і застала його на гарячому. Так у неї з’явився привід для шантажу, інакше він так просто не поступився б.
Як тільки Коул зібрався заперечити, позаду нього пролунав дражливий свист.
Він одразу відчув, як запалало обличчя, й інстинктивно схопився за комір, бажаючи сховати голову.
– Хм, це не та реакція.
Рука натиснула на його підборіддя, змушуючи знову підвести погляд.
Далі Коул побачив, як Перлина Півночі обернулася і зневажливо глянула на перехожого – крижаний погляд пустив холод по спині. Незнайомець відступив на два кроки і, не наважуючись видати жодного звуку, швидко зник з поля зору.
– Тепер зрозумів? – Едіт знизала плечима: – Це також випробування для тебе.
– …Якби я був одягнений нормально, цього б не сталося, – тихо пробурмотів Коул.
– Але якщо ти хочеш займатися політикою, то неминуче зіткнешся з речами, яким не зможеш запобігти. Єдине, що тобі залишиться робити, – це прийняти і спробувати впоратися з ними. – Вона зробила паузу. – Невже ти думаєш, що коли Тіфіко вступив у північний регіон, я щиро хотіла зустрічати його з усмішкою? Все на світі має грані, тож все залежить від кута, з якого ти на це дивишся. Крім того, ти не зміг втриматися і приміряв мій одяг, тож потайки чекав на цю мить, правда?
Коул на мить втратив дар мови. Його сестрі завжди вдавалося зрозуміти, здавалося б, нелогічні дії. Подальша суперечка призвела б лише до поразки, єдиним правильним варіантом дій у такій ситуації було мовчання.
Що ж стосується останнього речення, то він ніколи цього не визнає!
Проте чи була краса, про яку вона згадувала раніше, зумовлена іншою точкою зору?
Змінивши тему і висловивши свої сумніви, Коул чітко помітив легкий рум’янець на щоках Едіт.
– Пам’ятаєш, якими були зими в місті Вічної Ночі?
– Е… – він на трохи замовк. У голові промайнула низка образів, але серед них було мало того, що зображувало б саме місто. Більшість з них представляли сцени з теплим каміном, елем і бенкетами – практично всі відбувалися у приміщенні. Після певної паузи він невпевнено висловився: – Воно було досить… тихим?
– Там була мертва тиша, ніби вся земля замерзла. – Едіт подивилася на вежу. – Я завжди думала, що це нормально для зими, але тепер, здається, це не так. – Вона видихнула білу хмарку: – Що ти бачиш зараз? Земля дихає, а ця пара – найкращий доказ того, що вона ще жива.
– Я не зовсім… розумію.
– Це доводить, що природу можна змінити, – сказала Перлина Півночі, підкреслюючи кожне слово. – Люди не мають жити, дивлячись на небо, їм не потрібно дотримуватися правил світу. Ми перебуваємо під його гнітом лише через власну слабкість, але, досягнувши певного рівня сили, ми навіть зможемо змінити світ. Хіба така сила не прекрасна?
Але Коул побачив щось ще прекрасніше.
Жінка, яка говорила, ніби випромінювала невимовне світло, її довге волосся майоріло на тлі снігу, що падав, – і це перевершувало будь-який пейзаж. Рожевий відтінок на обличчі пом’якшував звичну різкість, роблячи світлий профіль неймовірно яскравим.
Його раптом охопило сильне бажання, він хотів знати: яким був світ очима Едіт Кант?
……
– В-витікає!
Біля вежі номер один натовп охопило радісне хвилювання.
– Що витікає?
– Я чув, що це олива!
– Для смаження млинців?
– Та ну ні. Двір завалений вугіллям, а не жиром.
– Кого хвилює, що це таке? Оскільки це те, чого бажає Його Величність, то воно має неабияке значення.
– То ми можемо святкувати?
– Так, хай живе король!
– Многая літа Його Величності!
Невдовзі почало лунати ще більше вигуків, хоча багато людей не розуміли значення цієї фракційної вежі, це не заважило їм розділити радість цієї миті.
Вигуки поширилися, як хвиля, і за лічені хвилини всю зону переробки охопило хвилювання. Перед лицем такого запалу навіть колись страшні Місяці Демонів, здавалося, втратили свій колишній блиск.
Спостерігаючи за чорно-білими стовпами диму, що піднімалися з берега річки, і срібною вежею, що з’являлася й зникала серед пари та сніжинок, Роланд відчув невимовне почуття досягнення.
Якщо густий дим на горою Північний Схил символізував досягнення вугільно-металургійного комплексу і першої промислової революції, то стовпи диму, що піднімаються тут, означали неминучий прихід нової епохи.
Розділ 1005. Звук піску
– Ха… а-а…
Коли Лоргар виповзла з теплого ліжка, її голова все ще ледь пульсувала. Прицмокнувши губами, вона відчувала залишковий смак полуничного лікеру.
Схоже… вона знову забагато випила.
– Оу…
Лоргар не стримала тихого зітхання.
Цей стан тривав понад тиждень з моменту повернення з походу.
«Винуватцем», звичайно, був Великий вождь Роланд Вімблдон.
Усі відьми, які брали участь у битві, отримали щедрі винагороди, починаючи від десятків до понад сотні купюр. Як воїн з передової, Лоргар також отримала 35 купюр, що дорівнювало приблизно ста золотим драконам.
Нагороди після битви – це звичайна справа. Воїни-моджіни були готові ризикувати життями на Священній Дуелі не лише для того, щоб продемонструвати свою хоробрість і честь, а й щоб отримати більше винагород. У пустелі, де бракувало ресурсів, важко прогодувати всіх, тож подібне змагання було постійно присутнім у гонитві за кращим життям.
Однак ставлення до нагород у Союзі Відьом було зовсім іншим.
Щовечора після навчання у залі замку завжди вирувало життя.
Маючи надлишок коштів у гаманцях, найбільшою радістю для них стало діставати купюри й обмінювати їх на різні продукти, щоб ділитися з усіма. Андреа не лише отримала найбільше винагород, але і була надзвичайно вправною в організації вечірок; можна навіть сказати, що вона започаткувала цю традицію.
Потрібно визнати, що красиві аркуші паперу, здавалося, мали магічну силу – витрачати їх було так легко. Лише потім, підрахувавши витрати, Лоргар зрозуміла, що загальна вартість однієї ночі виходила справні приголомшливою.
Але неможливо було просто зупинитися…
Це був перший раз, коли дівчина-вовчиця мала таку тісну взаємодію з однолітками – вирішивши приєднатися до Союзу Відьом, вона швидко здобула визнання і прийняття всіх, а також довіру, від чого Лоргар навіть почувалася дещо приголомшено. Хоча відьом, народжених у народу Моджін, називали богинями і поважала більша частина їхнього клану, глибока дружба була рідкістю серед самих богинь. Адже вони були найгострішою зброєю у боротьбі за владу серед різних племен. Яке там спільне харчування і пиття, навіть просто зустріч сприймалася б з надзвичайною обережністю.
Хоча, звісно, кожна з них не була обділена зайвими грошима, але все одно посмакувати Хаотичними напоями досхочу було досить складно, тому Андреа придумала ще кілька ігор на вгадування карт: переможці пили хаотичний напій, а переможені – алкогольні напої. Використовувати здібності заборонялося, і брати участь могли лише ті, хто тримав у руці божий камінь відплати…
А потім вона опинилася у такому стані.
Невже у неї справді така погана удача? Лоргар, природно, не визнавала цього, тож у всьому був винен Великий вождь.
Якби він не придумав цю винагороду у вигляді паперових грошей, а натомість роздав золоті дракони, як і раніше, то вона б нізащо не повірила, що всі були б такими щедрими й одразу їх витрачали б!
Ні, так далі не могло тривати.
Дівчина-вовчиця поплескала себе по щоках.
«Не забувай, що ти прийшла сюди, щоб відточити бойові навички. Якщо продовжуватимеш так балувати себе, твої уміння занепадуть!»
Лоргар ніколи не бачила, щоб відьми божої кари так святкували. Вони завжди були такими серйозними і стриманими – це ознака досвідчених воїнів!
Лоргар глибоко вдихнула, одягнула светр, встала з ліжка і вирішила після вмивання вирушити до Третього Прикордонного Міста.
Усі там були надзвичайно вправними. Оскільки їй не дозволялося залишати місто самій, битва з ними була гарним варіантом.
Тільки-но вона вийшла зі спальні, як помітила шматок паперу, засунутого під двері вітальні.
Після вступу до Союзу Відьом Лоргар переїхала до Будинку відьом у замковому районі і ділила кімнату разом з Шерон. Однак остання ночувала тут лише за потреби, тому більшу частину часу дівчина-вовчиця була сама у кімнаті.
Отже, це було для неї?
Зацікавлена, Лоргар витягнула папір і виявила, що це конверт. Розпечатавши його, вона побачила знайомий почерк батька.
«Моя доню, як справи у Беззимному місті? Ніхто з тебе не знущається?»
Лист не мав довгих вступів і закручених формулювань, характерних для північних земель, а почерк, як і раніше, був досить нерозбірливим, проте в цю мить дівчина-вовчиця відчула легкий аромат пустелі.
Вона мимоволі замахала хвостом.
Хоча Лоргар на момент розставання вже прийняла рішення і не вірила, що їй потрібна турбота родини, дівчина-вовчиця все ще відчувала тепло у серці, коли побачила ці слова.
– Як це можливо? Ви що, думаєте я трирічна дитина? – пробурмотіла вона.
«Ха, здається, це питання безглузде. Адже ти – Лоргар Пекучий Вогонь, третя принцеса клану Божевільного Полум’я. Це ти знущаєшся з інших, а не навпаки, чи не так?»
«Члени клану переїхали з Міста Залізного Піску до порту Чиста Вода й отримали гарний шматок землі біля берега річки. Хоча я не знаю, як Великий вождь ставиться до нас, але принаймні тут він не порушив своєї обіцянки. Обіцянки, дані на Священній Дуелі, здебільшого виконуються. Якщо ти знаходиш роботу, то більше не будеш голодувати, тому все більше племен переїздить, що спричиняє багато конфліктів через ресурси».
«Однак жителі півночі і королева Чистої Води діють по-різному. Вони суворо забороняють приватні дуелі і наполягають на вирішенні проблем за допомогою законів Півночі. Це менш ефективно, але принаймні нам не потрібно турбуватися про те, що нас використають як витратні ресурси. Багато людей пісків погоджуються з цим, тому порядок відносно хороший».
«Крім відбудови порту Чиста Вода, клан також обробив багато полів у передмісті і посадив пшеницю, яку доставили внутрішніми річками. Хребет Упалого Дракона відправив кілька груп, щоб навчити нас копати рови, удобрювати і збирати урожай. Мушу сказати, що жителям півночі дуже легко наповнювати свої шлунки. Їжу, яку ми з такими стараннями збираємо в оазисах, вони можуть з легкістю виростити, причому в кілька разів більше, ніж ми. Зараз усі живуть майже так само, як жителі Півночі. Я не кажу, що це погано, але коли не доводиться полювати на тих хитрих звірів, щоб тренувати свою волю і силу, виникає відчуття, ніби чогось бракує… Моя доню, може в тебе є якась хороша ідея?»
– З цим питанням вам слід звернутися до старшого брата, – сказала Лоргар і, підтиснувши губи, продовжила читати.
«Тепер, коли ми закінчили обговорювати це, поговорімо про тебе. Якщо… тобто, про всяк випадок, Великий вождь добре до тебе ставиться, чому б тобі не знайти можливості і не висловити свою готовність служити йому? Я чув, що північні дворяни мають різноманітні смаки; можливо, він один із них…»
Дівчина-вовчиця закотила очі.
«Добре, прибери кігті, я просто сказав. Крім того, я хотів би знати, наскільки покращилися твої навички? Чи зустріла ти якихось жахливих ворогів? Ти мала б значно просунутися з відтоді, як пішла, правда ж? Але пам’ятай, ніколи не будь нетерплячою чи безрозсудною, і ніколи не забувай про шлях, яким ідеш».
Читаючи це, Лоргар відчула, як запалали щоки. Вона почувалася так збентежено, що майже хотіла сховати голову.
Дівчина-вовчиця справді зустріла демонів і навіть вела з ними велику битву, але її роль, по суті, була нульовою. Вона припускала, що лінія фронту буде першою точкою контакту з ворогом, але, на превелике здивування, демони не змогли наблизитися навіть на 300 метрів до позиції. Крім того, Лоргар покрив пил від дивної кам’яної колони, тож дівчина-вовчиця навіть не бачила ворогів.
Якби Лоргар знала, що це станеться, то ніколи б не вирішила залишатися на передовій – принаймні у неї був би шанс перемогти в тилу, на артилерійській позиції.
Крім того, вона не звикла використовувати вогнепальну зброю, яку Великий вождь створив для неї. Хоча сила цієї зброї була неймовірною, дівчина-вовчиця відчувала, що це не її власна сила. Лоргар не могла контролювати її за бажанням, не могла постійно вдосконалювати завдяки практиці; було важко пов’язати це з бойовим мистецтвом.
До того ж гуляння після битви примусили дівчину-вовчицю відчувати ще більшу провину.
Якби не короткий абзац у кінці листа, вона б негайно помчала до Третього Прикордонного Міста.
Однак ця остання частина змусила її насупитися.
«До речі, є невелика проблема. Я чув, що ситуація у Місті Залізного Піску останнім часом трохи нестабільна. Великі клани, які не мігрували, здаються дуже незадоволеними, що велика кількість людей пісків покидають оазис річки Срібний Потік, однак деталі поки що незрозумілі. Що ж до того, чи розповідати Великому вождю – це твій вибір. Якщо він надто упереджено ставиться до тебе через зовнішність, то нормально змусити його трохи постраждати, еге ж?»
Тут навіть не потрібно було вагатися.
Лоргар відклала лист, відчинила двері і вже збиралася йти до замку, коли побачила Венді, яка з’явилася в кінці коридору.
Дівчина-вовчиця підійшла до неї і вклонилася:
– Чи можу я попросити відвести мене до Його Величності? Мені потрібно повідомити йому дещо важливе.
– Який збіг, га? – Венді кліпнула очима й усміхнулася: – Його Величність також бажає тебе бачити. Іди зі мною.

Коментарі
Дописати коментар