3.2 «Можливо»
3.2 «Можливо»
Я не міг повірити, що збираюся зробити це вдруге за день.
Якби я обрав ввічливий підхід, як з Юме, вона б пожартувала про побачення на осліп з наміром одружитися, як і Мінамі-сан. Але це правда, що клієнти, які залицялися до дівчат так, не були проблемою. Контрзаходи ми розробляли для зовсім іншого випадку. У такому разі я мав поводитися, як грубий придурок, що чхати хотів на незручність інших. Тож…
– Хей.
– А, так. Ти вже почав?
– Виглядаєш вільною. Ходи зі мною.
– Гаа? Я не зовсім вільна…
– Мовчи. Не відповідай мені.
– Е…? Ти намагаєшся поводитися як один із тих зарозумілих і наполегливих типів?
– Ти що, намагаєшся мені відмовити?
– А, н-ну… у мене є певні справи, я хочу сказати, що це трохи, ну, погано…
– Що означає «погано»? Говори.
– …А! Не в тому справа! Ти просто поводився як начальник, що зловживає владою! – Ісана, яка хвилину тому здавалася такою боязкою, негайно повернулася до звичайного стану.
Атмосфера зухвалості і нахабства, яку я так старався створити, одразу ж розвіялася.
– Це складніше, ніж я думав…
– О ні, у тебе є талант, Мізуто-куне! А тепер міцно схопи мене за зап’ястя і тягни! Ти розумієш, про що я! Як сцени у трейлерах романтичних фільмів! Швидше! Спробуй!
– Чому це ти стала надокучливою людиною, з якою доводиться мати справу? – зітхнув я, відштовхнувши Ісану, яка енергійно намагалася підсунутися ближче. – Гадаю, справді надокучливі люди будуть набагато гіршими за це…
– Я дуже поважаю тебе за те, що ти намагався, але насправді не здатний бути таким нахабним типом!
– Ого. Дякую.
–
Закладаюся, справді надокучливі типи більше б схилялися до сексуальних
домагань. Наприклад: «Воу, які у тебе великі цицьки. Можна я їх помацаю?».
– Закладаюся, ти хочеш, щоб я сказав подібне тобі…
– М-можливо, коли ми будемо вдома наодинці…
– Тримай ці фантазії при собі.
Сексуальні домагання, так? Що ж, така
проблема справді можлива.
– До речі, чому ти обдумаєш стратегії протидії флірту? Плануєш піти на побачення з Юме-сан або щось таке?
– Ні. Я намагаюся підготуватися до можливих неприємностей, з якими зіткнеться кафе нашого класу. Найкраще придумати методи запобігання заздалегідь.
– Ого, ти думаєш про щось таке складне.
– Ісано, я знаю, що ти жила до цього часу, уникаючи багатьох проблем, але…
– Як ти смієш робити такі припущення про мене?! Що ти знаєш?! Звичайно, ти не помиляєшся, але все ж!
Я проігнорував її зауваження і продовжив:
– Якщо ти намагаєшся уникнути неприємностей, що можуть раптом виникнути на шляху, то що робиш у першу чергу?
– Це ж очевидно, еге?
– Гм?
– Я відкриваю вікі-посібник.
– …Мова йде не про ігри.
– Я стикалася з проблемами лише в іграх! Не варто недооцінювати мій брак життєвого досвіду!
Можливо, я звернувся з запитаннями не до тої людини. Якщо вона говорила про вікі-посібник, то мала на увазі сайт, створений користувачами, які ділилися інформацією про ігрові стратегії і порадами, чи не так? Реальне життя зовсім не так…
– …Хвилинку. – Це ж можливо, еге? Раз мова йшла про культурний фестиваль, то за певних умов… – Ісано. Ти для мене персонаж, що приходить на допомогу у потрібну мить.
– Це не схоже на комплімент!
– Як подяку, я зроблю те, про що ти згадувала раніше.
– Га?
– Хап.
– Хія-а-а-а-а-а?! Увау-у-у-у-у-у!!
У мене з’явилася ідея. Залишилося лише посилити наш захист.
– Хей, Ірідо. Я отримав те, що ти просив. Зробив фото і надіслав їх через Line.
– Дякую. Принеси їх завтра, щоб я побачив, як вони виглядають наживо.
– Звісно, але для чого все це?
Розмовляючи по телефону з Каванамі, я перевіряв фото, які він мені надіслав. На них було запрошення для загального входу на тогорічний шкільний фестиваль. І список гостей.
Перше мало бути в кожного, хто відвідував шкільний фестиваль минулого року, але друге зберігалося лише у школі… Хоча це було моє прохання, я здивований, що він отримав список.
– Учасники загального входу мають показати своє запрошення на стійці реєстрації біля входу і записати своє ім’я у списку гостей. Це правильно, Каванамі?
– Так. Я буду відвертим, неможливо дослідити кожне ім’я у списку. Мені вдалося отримати це зображення лише тому, що в одного старшокласника випадково виявилося фото, яке я щойно надіслав.
– О, цього достатньо.
Важливими були не імена, а попередження у верхній частині списку. Там було написано, що відвідувачі несли відповідальність за будь-які проблеми, спричинені на території школи. Також там зазначалося, що фотографії робили з рекламною метою. Тож усі, хто підписався, погоджувалися з цими умовами. Те саме було написано і на запрошеннях. Малоймовірно, що формулювання змінять цього року.
– Здається, проблем не виникне…
– Що ти задумав, Ірідо?
– Нічого особливого, – я взяв книгу, яку читав. – Просто виконую одне з нудних завдань.
Коли я закінчив читати, була вже пізня ніч. Я вийшов з кімнати, думаючи, що час почистити зуби і лягати спати. Тато, Юні-сан і Юме вже мали б міцно спати, тому я постарався іти якомога тихіше, аж раптом…
Побачив світло, що пробивалося в коридор.
Двері у спальню Юме були прочинені. Немов зачарований, я зазирнув усередину. Юме сиділа за столом, і з серйозним виглядом вдивлялася у якусь книгу, роблячи нотатки. Я одразу зрозумів, що вона збирає матеріали.
Поки я займався методами запобігання потенційним проблемам, Юме відповідала за завершення нашої пропозиції. Створення меню і декору відповідно до епохи Тайшьо зробило б кафе привабливішим, але це також означало дослідження звичаїв того часу.
Я знав, що вона вибрала кілька корисних книг у бібліотеці, але… і гадки не мав, що Юме так наполегливо працювала аж до пізньої ночі, займаючись роботою, яку їй, по суті, нав’язали.
Це може здатися чимось героїчним, але насправді це не так уже й чудово. Обмін сну на результати – це метод минулого. Вона вже не один раз надто сильно старалася і зазнала невдачі, наприклад, та ж перевірка на фізичну підготовку. Я не міг дозволити, що Юме знову і знову робила одну й ту саму помилку.
Я повністю відчинив двері і постукав.
– А… – Юме помітила це і подивилася в мій бік. – Ти ще не спиш?
– Так. Як і ти. – Мене дещо приголомшувала повна відсутність у неї усвідомлення: – Слухай, це нормально ставитися до речей серйозно, але не дозволяй їм красти у тебе сон. Ти забула, як минулого разу знепритомніла від браку сну?
Я
постарався сказати це якнайсаркастичніше, але з якоїсь причини Юме відповіла
мені легким сміхом.
– Хвилюєшся за мене?
– Як думаєш, хто буде прибирати за тобою?
– Можливо, звалитися від утоми не така вже погана ідея, якщо це збільшить твій тягар.
Ти справді готова ризикнути своїм здоров’ям, тільки щоб розлютити мене? Юме захихотіла.
– Не хвилюйся. Я зараз ляжу спати. Якраз дійшла до хорошого місця, можна зупинитися.
– Чудово.
– А як у тебе справи? Знайшов щось?
– Власне, вже закінчив.
– Га? – Юме здивовано кліпнула на мене.
Я відвів очі:
– Я зібрав усі необхідні матеріали. Залишилося лише записати.
– Я так заздрю… Що б ти не робив, у тебе така рішуча особистість.
– У мене не так багато вільного часу, щоб займатися лише шкільними справами.
– Хіба зазвичай не навпаки?
– Не для мене.
На відміну від неї, моє життя оберталося навколо читання, а не школи.
– Хмм… Ну, добре, що ти працюєш швидко. Гадаю, в тебе вже з’явилася якась дивна ідея. Цікаво, як відреагує оргкомітет?
– Мені байдуже. – Абсолютно.
Оскільки мені більше нічого було тут робити, я вже збирався вийти з кімнат… Але потім згадав, що потрібно сказати ще одне.
– Агов.
– Гм? Що?
– Якщо їм сподобається пропозиції щодо контрзаходів, тобі слід сказати, що це ти придумала.
– ……Га? – Юме, здивувавшись, знову кліпнула очима.
Але цього разу відтінок емоції був зовсім іншим. Спочатку йшла підозра, а потім обурення. Навіть розуміючи це, я все одно вийшов з її кімнати.
– З-зачекай хвилинку! Що ти маєш на увазі?!
Я спустився на дві сходинки, обернувся і підніс вказівний палець до губ. Наші батьки спали внизу. Юме в паніці затулила рот рукою, а вже потім заговорила тихіше:
– Про що ти взагалі? Чому я маю приписувати собі твої досягнення…
– Бо це такий клопіт.
І з цими словами я спустився вниз. Можливо, з поваги до наших батьків, які вже спали, Юме не погналася за мною. Тому я прослизнув темним коридором першого поверху зі спокійною душею.
У день презентації ми з Юме після занять переодягнулися у костюми, позичені у Мадоки-сан, і в супроводі Мінамі-сан рушили з класу до аудіовізуальної кімнати.
– О, так, костюми всім сподобалися! Ми вже це зробили! – з упевненістю сказала Мінамі-сан.
– …Було надто багато похвал. Це майже не здавалося реальним, – зреагувала Юме.
– Клянуся, ти справді мила! Май трохи впевненості! Бо я розсерджуся!
– Чому?
– Але, ну, це стосується не лише тебе, Юме-чян. Ірідо-куне, ти теж добре виглядаєш, – сказала Мінамі-сан, глянувши у мій бік. – Чесно кажучи, мені трохи важко робити тобі щирий комплімент!
– Дякую.
Хотілося б, щоб вона не здіймала такого галасу. Іти школою в хакама – уже лише це привертало увагу. Єдиним позитивним моментом було те, що уроки вже закінчилися, тому людей навколо небагато.
…Якщо не брати до уваги мене, то Юме справді виглядала гарно. Об’єктивно кажучи, її довге чорне волосся, спокійне обличчя і тендітна статура ідеально пасували до традиційного японського одягу… на мою думку. Ну, звісно, не всі дівчата з класу виглядатимуть добре в такому вбранні, тому це скидалося на дещо перебільшену рекламу, але Юме точно справить чудове враження. Крім того, сам одяг був досить привабливим.
Залишалося лише…
– Мінамі-сан, – спокійно прошепотів я.
– Гм? – вона глянула на мене.
– Я хочу попросити тебе про послугу.
– Е? Що? Як незвично.
– Якщо тебе спитають, хто придумав контрзаходи проти потенційних проблем, скажи, що це була Юме, а не я.
– …Е, чому?
Її реакція була такою самою, як в Юме. Мінамі-сан навіть так само підозріло насупилася, тому я додав ще кілька слів.
– Скажеш це лише у випадку, якщо їм сподобається ідея. Якщо ж все буде погано, звалиш усе на мене.
– Що це? Один з тих випадків, коли ти намагаєшся приховати, який насправді компетентний?
– Я просто не хочу надто виділятися. Це тільки спричинить мені більше проблем. Я вже говорив про це з Юме.
Вона кинула на нас незадоволений погляд. Мабуть, підслухала нашу розмову. Що ж, я справді говорив з нею про це, але не дав їй можливості відповісти. Ну, та годі. Я все одно не хотів, щоб мої досягнення стали публічними.
– Ну, гаразд, – неохоче погодилася Мінамі-сан. – Але я скажу це лише тоді, коли мене запитають, добре?
– Так. Дякую.
Ось і все. Тепер я міг розслабитися і насолодитися презентацією як сторонній спостерігач.
Прийшовши до аудіовізуальної кімнати, ми відчинили двері й опинилися у тьмяно освітленому приміщенні з дивною атмосферою. Представники інших класів вже були тут, одягнуті в костюми, які планували носити під час шкільного фестивалю. Ті, хто планували організувати будинок з привидами, мали зомбі-макіяж. Учні класу, який планував представити квест-кімнату, одягнули страшні маски, які нагадували маску «Крик». Здавалося, що всі прийшли з однією ідеєю – справити враження за допомогою зовнішнього вигляду.
Інші чотири класи, які також планували організувати косплей-кафе, нічим не відрізнялися. Дивлячись на них, я міг зрозуміти, що вони збиралися робити. Представники двох класів були вдягнуті у костюми покоївок і дворецьких. Як і очікувалося, ідеї перетнулися. Представники третього класу були одягнуті як персонажі якогось фентезійного аніме, а четвертий… Я не був впевнений, що це? Дракула чи щось таке? Вони планували подавати у своєму кафе лише томатний сік?
Були також класи, що виходили за межі моїх очікувань, але я не чекав жодних проблем. Щойно зайшла Юме у чудовому вбранні Тайшьо Роман, увага всіх присутній перейшла на неї. Я знав – це вбрання випромінювало красу. Той факт, що вона в цьому одязі привертала увагу як хлопців, так і дівчат, лише підкреслювало те, що ми зробили правильний вибір.
– Вони дивляться на нас… – прошепотіла Юме.
– Здається, Ірідо-кун зовсім на це не реагує, га?
Притягуючи до себе увагу, ми пройшли до наших місць. Після швидкого огляду, здавалося, що ні учнівська рада, ні батьківський комітет ще не прибули. Але щойно я про це подумав, вхідні двері відчинилися.
Попереду, очікувано, йшла віцепрезидентка студради Куренай Сузурі. Вона випромінювала владну присутність, вимагаючи тиші, але такої, коли навіть дихати здавалося гріхом.
Куренай Сузурі мала зовнішність юної, мініатюрної дівчини, що, звичайно, притягувало погляди. Але була й інша причина того, чому присутні не могли відвести погляд. Косплей. Куренай Сузурі з’явилася у костюмі військового стилю. Пишна спідниця з вкрапленням стилю готичної лоліти, а також піджак, що нагадував армійську куртку. Поєднання вбрання, владної харизми і жіночого шарму – це був ідеальний союз.
– Мила… – прошепотіла Юме.
Я ж таємно подумав, що вона не встигає реагувати на ситуацію. Отже, ситуація дійшла до такого, га? Якщо просто, то віцепрезидента говорила, що класи мають перевершити те, що зробила вона. Поки інші учасники студради і батьківського комітету заходили до кімнати і влаштовувалися на своїх місцях, Куренай Сузурі залишалася стояти на подіумі перед екраном проєктора.
– А тепер, пані та панове, – вона стукнула своїм кийком по подіуму. Куренай Сузурі здавалася майже справжнім солдатом. – Культурний фестиваль – це один з освітніх заходів, якому наша школа надає великого значення. Його мета це розвиток здібностей учнів. Ви хочете запитати: яких здібностей? Відповідь проста. Це уміння стати тим, ким ви хочете бути. Сила – досягнути своїх мрій. Ось що визначає здібності людини.
Її палка, впевнена промова луною розносилася по тихій аудіовізуальній кімнаті.
– Ваші мрії не мають бути ідеальними. Всього лише покажіть нам власний ідеал. Наскільки чудовим є те, чого ви прагнете? Як ви плануєте це досягти? Поки ви покажете нам ідеал, який уявляєте, я обіцяю, ця школа надасть вам безмежну підтримку.
Вона сказала це зі спокійною усмішкою. Важко було повірити, що ця дівчина навчалася на другому році старшої школи.
– Що ж, час починати, чи не так?
Коментарі
Дописати коментар